Розділ 3 Частина 1 Аби зберегти одне життя, потрібно забрати інше

   За письмовим столом сидів Тимур, уважно розглядаючи папери.

— Ось документи, що ви просили, — протягнув блакитну папку молодий чоловік

— Дякую, Руслане, – Тимур взяв папку й відклав її в сторону.

—  Скажіть, а хто такі «втрачені душі»? – поцікавився Руслан.

— Сам знаєш, чому в мене запитуєш, – від здивування Тимур упустив ручку, вона з характерним звуком впала на стіл, покотившись впала на підлогу. Чоловік нагнувся аби підняти ручку й поклав її на стіл, уважно дивлячись на Руслана.

— Я нещодавно сюди прийшов, – зам’явся хлопець. Чорні брови Тимура піднялись в гору.

— Дивно. Я думав ти тут вже давно, – чоловік почухав потилицю, запускаючи довгі пальці в темне волосся. Відкинувшись на спинку шкіряного крісла, він уважно оглянув Руслана. Середнього зросту, на вигляд років двадцять, можливо й менше. Русяве, коротке волосся, світлий костюм, біла сорочка, ґудзики були всі застебнуті. «Йому шию не стискає?», – подумав про себе Тимур. Темні очі блукали по кабінету, намагаючись приховати своє хвилювання.

— «Втрачені душі» – невдалий жарт Богів. Не знаю, для чого вони це вигадали, а нам тепер кожного разу, коли хтось помирає, але повертається до життя – потрібно заповнювати документи. Чому саме померла, причина повернення до життя, – правою рукою потер чоло Тимур.

—  Мені здається, це Доля. Її рук діло, – Тимур зацікавлено глянув на Руслана.

— Можливо. Як би там не було, це додає мені клопоту. Люди вважають це дивом, та насправді це не так. Хтось з Богів іноді так «грається» з людським життям.

— Отже, я і є та сама «втрачена душа»? – поцікавилась Дженні. Руслан здригнувся від несподіванки, й різко обернувся до дівчини, що стояла біля дверей, тримаючись за дверну ручку. Відпустивши її, вона зачинила двері й підійшла ближче до столу, Тимур приголомшено дивився на неї. Темноволосий чоловік кашлянув в кулак й привітно посміхнувся Дженні.

— Ти позбавлена душі.

— Як я можу бути позбавлена душі? Я ж людина. Чи ні? – прищурила очі дівчина. – Хто я?

— Ти не людина, – важко зітхнув чоловік, потираючи скроні.

— А конкретніше можна?

— Що ти хочеш від мене? – підірвався Тимур з крісла, сірі очі розширились від обурення, карі – роздратовано дивились, руки стиснулись в кулаки, стримуючи свої емоції.

— Хочу відповідей! – сірі очі вперто дивились на Тимура.

— Це не до мене, – чоловік важко опустився в крісло. Йому ще треба було заповнити багато документів, як же не вчасно вона прийшла.

— Як мені відомо, ти в нас головний. Тому й звертають до тебе, – лагідно мовила Дженні. Карі очі здивовано глянули на неї.

— Хто сказав? Я не головний тут. Я лише виконую свою роботу.

— Що ж, доведеться шукати його, – розчаровано закотила сірі очі й вийшла з кабінету. Руслан весь цей час, затаївши подих, стояв спостерігаючи як дівчина спілкувалась з Тимуром, боявся навіть поворухнутись. Хлопець не міг зрозуміти, що саме так лякало його, коли Дженні була поруч. Коли вона пішла, Руслан ледь помітно видихнув з полегшенням.

— Вона завжди така?

— Яка? Наполеглива? Допитлива? – тонкі губи чоловіка розтягнулись в посмішці. – Вона сильна. Її аура могутня, багато демонів побоюються її.

— На секунду мені здалось, що вона перетворить мене на попіл, якщо гляне на мене, – Руслан тремтячими руками поправив комір сорочки. Тимура забавляла реакція хлопця.

— Нічого вона тобі не зробить, – заспокоїв його чоловік. – А, от, коли ти завадиш їй насолодитись чашкою кави, від тебе навіть попелу не залишиться.

— Почав реготати Тимур, Руслан побілів від страху, уявивши таку картину.

— Піду я, як буде щось треба, покличете, – знервовано сказав Руслан, поспіхом вийшовши з кабінету.

***

— Хто мені вранці додав в каву сіль? — роздратовано запитав Павло, виставивши руки в боки. Хлопці лише реготали, згадуючи реакцію старшого. — Нащо ви таке зробили? Я про вас піклуюсь, а ви ось так мені відповідаєте?

— Можливо ти сам з просоння переплутав цукор з сіллю? — припустив Микита, заливаючись сміхом.

— Справді? А хто змінив назву на баночках? У банці з назвою «сіль» був цукор, а там де був  «цукор» — сіль. Я точно не міг це зробити!

— Якого? Де я? Чому я тут? — Дженні з жахом оглянула кімнату в якій знаходилась. В цій кімнаті з одного боку висіли дзеркала, на всю стіну. Декілька хлопців стояли біля дзеркала й робили розминку, хтось просто сидів на підлозі, вони всі сміялись з найстаршого учасника.

— Ага, знаю хто це зробив! Це ти малий зробив, — тицьнув пальцем у бік наймолодшого, той підірвався з підлоги й вибіг із залу, Павло побіг за ним, а хлопці почали реготати ще дужче. Павло з Артемом часто так жартували один з одним.

— Мені не можна тут бути! Треба як найшвидше піти звідси, але як? — дівчина почала панікувати, намагаючись знайти вихід, та випадково її погляд зустрівся з поглядом Микити і в цю мить, час ніби зупинився. Вони обоє, неначе заворожені дивились один на одного і в одну мить, Дженні зажмурила очі й опинилась біля дверей свого кабінету. — Що відбувається? Як я тут опинилась?