частина 3

    У невеличку кімнату без стуку зайшов молодий хлопець, високий з підтягнутою фігурою, підійшовши до шкіряного крісла, на якому сидів хлопець за письмовим столом й працював за комп’ютером. Він не помітив, як хтось увійшов у кімнату, так як був у навушниках. Коли незнайомець підійшов ближче до столу, хлопець помітивши краєм ока якийсь рух, повернув голову в бік і підскочив на місці.

— Артеме! Так і інфаркт можна отримати! Чому так підкрадаєшся? — обурився Микита, знімаючи навушники.

— Вибач, але ти в навушниках і не чув як я звертався до тебе, — виправдовувався Артем, ніяково почухавши потилицю.

— Навіщо прийшов?  — Микита відкинувся на спинку крісла.

— Я знаю, кому належить той номер телефону, про який ти говорив.

— А, ти про це.

— Це моя знайома. Ми навчались з нею в одному класі. Вона тоді зізналась в своїх почуттях до мене, але я не повірив їй. Моя колишня зрадила мені з моїм же однокласником. Коли я побачив як вони… цілуються… вона навіть не заперечувала. Сказала, що була зі мною тільки через мою популярність і гроші. Тому, я не повірив тій дівчині. А зараз вона дзвонить тобі і погрожує, — нервово посміхався Артем.

— І ти не з’ясував, хто її підштовхнув до того, що вона хоче розповісти щось якійсь нареченій? — здивувався Микита.

— От дідько!

— Це не схоже на тебе. Що з тобою?

— Не знаю. Можливо, просто після того, як почув її ім’я, я знову подумки повернувся в той час, коли ми навчались разом.

— Вона тобі подобається? — схилив голову на бік Микита, уважно дивлячись на друга. Він бачив, як його друг нервував, та не міг зрозуміти його поведінку. Зазвичай, Артем легко міг розірвати стосунки з будь-якою дівчиною, але тут щось інше.

— Не знаю. Можливо, — невпевнено відповів Артем, покрутивши каблучку на пальці.

— Ми можемо зустрітись з нею. Подзвони їй, або давай зроблю це я. Можливо їй потрібна допомога, — запропонував Микита, насторожено спостерігаючи за поведінкою молодшого.

— Я не хочу їй нашкодити.

— Якщо зробити все як я скажу, проблем не буде. Просто пам’ятай, будь-який необдуманий твій вчинок може вплинути на акції компанії. Нам не потрібні чергові неприємності. Ми не повинні допустити того, щоб ця ситуація просочилась в Інтернет. Можуть бути тоді великі проблеми.

— Добре. Я зателефоную їй і спробую домовитись з нею про зустріч.

— Тільки без мене нічого не роби, — Микита суворо глянув на друга, той кивнув головою й вийшов з кімнати. Микиті не подобалась така ситуація. Хтось в компанії міг розповісти журналістам, які так і чекають чергову історію, аби зробити з неї сенсацію. Так, це їхня робота, але деякі речі повинні залишатись в таємниці. Хлопці й так намагались захистити своє особисте життя, але не завжди це виходило, та й компанія, не дуже й то захищала приватність своїх підлеглих. Від цього часто страждали учасники гурту, деякі фанати переходили всі межі дозволеного, іноді здавалось, що саме фанати вирішують що робити хлопцям, як їм співати, одягатись, що можна говорити, що ні. Таке враження, неначе хлопці іграшки в руках фанатів, хоча учасники гурту теж були людьми. Вони просто хотіли займатись музикою, те що їм подобалось, та яка ж ціна була за цю мрію.

***

    Легкий вітер колихав її каштанове волосся, сірі очі заховались під повіками обрамлені густими, чорними віями, обличчя випромінювало спокій та зосередження. Темно-синя сукня щільно облягала її струнке тіло, вона сиділа непорушно, підібгавши ноги під себе, слухала шелест зеленого листя, як шумить трава навколо неї, спів пташок. В кілометрі від неї, вона чула, як дзвенить струмок. Кар! Дівчина різко відкрила очі. Кар! Пролунало знову десь поряд нею, та птаха вона не бачила. Кар! Розсердившись, вона поспіхом встала і попрямувала прямо, під її босими ногами вона відчувала легку прохолоду зеленої трави. Швидким кроком вона прямувала до дерев’яної лавки, на якій лежала маленька сумочка, червоного кольору, та чорні туфлі на тонкому каблуку. Поспіхом одягнувши туфлі, ривком взяла сумку й пішла стежкою з гравію, вздовж якої росли кущі троянд. Кар! Знову пролунало десь зовсім поряд і дівчина змахом руки зникла в тумані.

В невеликій кімнаті, стіни якої були пофарбовані в світло-рожевий колір, на ліжку лежала маленька дівчинка, років восьми, а поряд з нею, на ліжку, тримаючи за руку, сиділа жінка й щось тихо шепотіла до дівчинки. В кімнаті одразу почувся пронизливий цокіт підборів, дівчинка напружилась й піднялась в ліжку.

— Доню, тобі не можна вставати, лікар сказав, що тобі потрібно відпочити після операції, — стурбовано сказала мати, намагаючись укласти маленьку дівчинку на подушку, погладивши її світле волосся.

— Ні, мамо. Мені вже час йти, — заперечила дівчинка, відкинувши в бік ковдру на якій були зображені білі зайчики з довгими вухами, намагалась злізти з ліжка, та це в неї погано виходило.

     Дівчинка дуже любила зайчиків, в її кімнаті вся поличка, що стояла вздовж стіни, була заставлена білими зайчиками. Батьки пообіцяли їй, що як тільки їй стане краще – вони подарують їй білого декоративного кролика. Вона була дуже щаслива й виконувала всі поради лікаря, та прогнози були не втішні. Хвороба прогресувала, батьки намагались приховувати все від дівчинки аби не засмучувати її, та вона сама все знала, відчувала, що скоро прийде її час, коли вона змушена буде залишити своїх батьків. Мати намагалась допомогти дівчинці піднятись з ліжка, підтримуючи її маленьке тільце під ліву руку, аби та могла опустити свої ніжки на білий, з довгим ворсом, ковбик, що лежав біля ліжка. Коли дівчинка встала, вона підняла голову й поглянула у вікно, що розташовувалось навпроти ліжка. Маленькими кроками вона підходила до вікна, витягнувши вперед свою руку, намагалась доторкнутись до підвіконня. Мати піднялась з ліжка, підтримуючи доньку під руки і йдучи разом з нею до вікна.