Частина 2

      Великі масивні ворота відчинилася, і у двір заїхав чорний джип, прямуючи прямо в гараж, що розташовувався праворуч від будинку. Великий будинок заввишки у два поверхи. Нехай він був не дуже високим, але мав невеликий секрет. Перед входом у будинок розташовувався невеликий зелений газон, частина двору була викладена бруківкою, вона починалася від воріт і закінчувалися біля входу в будинок. Дві квадратні колони, викладені з білої цегли, були заввишки два метри, дерев’яні двері, по обидва боки від яких були розташовані дві кімнати: вітальня і їдальня. Вікна були великі, завішані білою тюлю. На другому поверсі теж розташовувалися вітальня та кабінет домовласника. Дах був темно-вишневого кольору. Хлопці вийшли з гаража і попрямували до будинку.

      Молодий темноволосий хлопець підіймався вгору дерев’яними сходами, піднімаючись на третій поверх. Усередині будинку було затишно та просторо. Зсередини будинок виглядав незвично. У звичайних будинках всі кімнати були розташовані з одного боку будинку, а сходи з іншого, але в цьому будинку між поверхами був ще один поверх. Якщо дивитися на будинок з парадного входу, можна побачити лише два поверхи, якщо поглянути праворуч — три, якщо ліворуч – чотири, а якщо ззаду – то можна було помітити ще й невелике горище, там була кімната відпочинку, в якій власник будинку міг спокійно сидіти та малювати картини (це його хобі).

       Піднявшись на третій поверх і повернувши на право, пройшовши кілька кроків, хлопець відчинив двері й увійшов до кімнати.

– Проходь, розташуйся, це буде твоя кімната. А я поки що переодягнуся і піду в душ, – хлопець пропустив гостя до кімнати.

– Добре, дякую, – Денис підійшов до ліжка, закинув свій рюкзак і сів на нього. Втомлено потер обличчям долонями й запустив пальці у волосся, спиною впав на ліжко, розкинувши руки в сторони з заплющеними очима. Через тридцять хвилин в кімнату заглянув Артем.

– Тобі щось потрібно? – поцікавився хлопець.

– Ні, – сонним голосом відповів Денис, не відкриваючи очей. Артем лиш посміхнувся й збирався йти, коли Денис зупинив його.

–Ти справді думаєш, що в компанії хтось «зливає» особисту інформацію працівників? – Артем з посмішкою  дивився на друга і не міг зрозуміти: він спить і розмовляє у вісні чи говорить до нього. На всяк випадок вирішив відповісти.

– Багато хто з наших фанатів хоче особисто зустрітись з нами. Хтось мріє зустрічатись з нами, хтось взагалі вважає себе моєю дружиною. Деякі фанати надто зав’язли в своїх фантазія, що не бачать де закінчується реальність, а де починається фантазія. Тому вони готові на все, аби їхні мрії збулись. Як би там не було, але в цьому світі можна купити будь-що. Майже все. Тому, гадаю, в нас є люди, котрі готові за певну ціну продати якусь інформацію.

– Чому всі думають, неначе в мене є якісь романтичні стосунки з Андрієм, – муркотів Денис. Артем ледве стримував сміх.

– Я ж кажу, у людей занадто бурна фантазія.

– Мені подобаються дівчата, а не хлопці. Ох, ці дівчата, понавигадують собі того, чого нема, – прикриваючи рот рукою, Артем присів біля дверей.

– Просто в деяких країнах хлопці мабуть не поводять себе так, як ми.

– Зрозуміло.

– Я піду в свою кімнату, покличеш, якщо буде щось потрібно, –стримуючи посмішку, сказав Артем.

– Угу, – Артем тихо прикрив двері й пішов в свою кімнату аби дати волю емоціям. Вперше він почув, як його друг говорив у вісні, зазвичай той просто міцно засинав після важкого дня.

   Трохи заспокоївшись, Артем зателефонував своєму знайомому аби попросити його про послугу.

– Привіт, Владе. Це Артем. Вибач, що так пізно турбую тебе, мені потрібна твоя допомога. Як твоя сестра? – схвильовано говорив Артем.

– Привіт. Поки без змін. Усе добре. Говори, що потрібно зробити.

– Вчора моєму другові подзвонила одна дівчина й почала погрожувати йому,що розкаже про щось його нареченій. Розумію, вона помилилась номером, але сам знаєш, що він  же не звичайна людина.

– Не знаю, як ви живете під постійним прицілом камер — я б так не зміг. Давай номер я з’ясую хто це, а потім повідомлю тебе. І дякую, що прийшов до сестри. Вперше за довгий час я бачив її щасливою. Їй стає дедалі гірше, лікарі кажуть, треба готуватись, — сумно відповів Владислав.

– Якщо потрібна буде якась допомога – тільки скажи, зроблю все, що зможу, – здавленим голосом говорив Артем.

– Дякую, але їй вже нічим не допоможеш. Я завтра скажу, що з’ясував про ту дівчину, що ти говорив.

– І тобі дякую, – Артем поклав слухавку, важко зітхнувши.

***

       Дівчина стояла на мосту дивлячись у воду. Був теплий травневий вечір, легкий вітер ганяв хвилі по річці. Було вже пізно, але деякі люди все ще гуляли нічним містом. Дехто ходив пішохідним мостом, де стояла дівчина, не звертаючи увагу на неї. Високий світловолосий хлопець у темно-синьому піджаку, білій сорочці та світлих брюках, поспішно підійшов до Дженні, що стояла біля поручня, і звернувся до неї:

– Привіт, мені потрібна допомога, — тихо сказав він, озирнувшись навколо.

– Ти? — здивувалась Дженні. — Ну, привіт. Що тобі потрібно?