Епілог

Три роки потому

Ніч була темна. Був повний місяць, він освітлював кімнату в якій були двоє. Він і вона. Він трохи нервував, його руки злегка тремтіли від хвилювання. Він повільно підняв руку до щоки коханої, потім почав спускатися нижче. Провівши пальцями по шиї, він поклав свою руку їй на потилицю, повільно почав наближати до себе. Їхні губи були за кілька міліметрів один від одного, коли вогонь спалахнув і свічки загорілися. Вони стояли в намальованому колі. Коло було з вовчого аконіту. Він не дозволяв вовкам які знаходилися поряд з ними близько підходити до своєї господині, як тільки вогонь у свічках став більше – дівчина прошепотіла:

—Буде дуже боляче, — але хлопець був налаштований, щоб розділити з нею нарешті її силу. Щоб вона нарешті стала людиною, і він зміг би зробити її по-справжньому щасливою. Дівчина трохи доторкнулася своїми губами до губ хлопця, в цей момент його ніби струмом вдарило. Крізь поцілунок він почав стогнати від пронизливого болю, який ніби випалював усе зсередини. Дівчина поклала руку на потилицю хлопця, тим не дозволяючи розірвати поцілунок. Вовки, почувши Смерть, прийняли оборонні пози, почали гарчати, коли хлопець намагався вирватися з мертвої хватки дівчини. Поцілунок тривав кілька секунд, але відчуття наче цілу вічність. На правому плечі хлопця зі спини була випалена квітка, червона троянда з чорною ниткою. Нитка майже повністю злегка обвивали квітку. Тіло хлопця обм'якло і він почав падати на підлогу. Не розриваючи поцілунок, дівчина акуратно поклала його на подушку, через мить як тільки полум'я свічок згасло вовки заспокоїлися, лягли на підлогу і прикрили очі. Дівчина відсунулася від хлопця. Тим самим розірвавши поцілунок. Залишивши бездиханне тіло чоловіка вона вийшла на вулицю. Підійшла до води, вони були у дерев`яному будиночку що був у лісі біля озера. Воно було дуже глибоке, вода мала блакитнуватий відтінок. Повільно почала входити у воду доти, поки повністю не занурилася під воду. Через кілька хвилин вовки вийшли з будинку підходячи ближче до озера. Вони почали вити. Вода була спокійна, а місяць холодний. Миттю будинок спалахнув яскравим вогнем. Він почав швидко згорати. Минуло п'ятнадцять хвилин, будинок потихеньку почав завалювалися. Все в тому будинку випалювалося до тла.

На глибині тридцяти метрового озера з'явилося легке світло. Воно було розміром із бусинку. Воно піднімалося все вище та вище. Прагнучи швидше вирватися з води на поверхню, пройшло вже кілька годин, а будинок так само продовжував згоряти. Виразно було чути, як потріскується дерево у вогні. Маленький промінчик вирвався з води й кинувся в небо. З палаючого вогню навздогін вирвався ще один промінчик світла прямуючи прямісінько до першого. Наздогнавши перший промінчик — вони закружляли в танці, кинулися високо в небо, сховавшись за хмарами, в цей же момент піднявся сильний вітер, закружляв навколо будинку. З'явився сильний дощ. Вогонь почав потроху згасати. Як тільки пожежа була загашена, земля поглинула цей будинок. За кілька секунд стався яскравий спалах. І на тому ж місці з'явився той самий будинок цілий та неушкоджений, вітер стих, дощ припинився і на березі озера стояли двоє. Він і вона, тримаючись за руки, дивилися на спокійне озеро.

—Ось і все, тепер я людина і твоя дружина, — з ніжністю промовила вона, з теплотою дивлячись на нього.

—Нарешті, я думав цей момент ніколи не настане. Тепер я зможу зробити тебе по-справжньому щасливою. Зможу без побоювання не тільки обійняти, а й поцілувати, — притягнувши до себе за талію, нахилився до її губ, зупинившись в сантиметрі від них.

—А я зможу через деякий час подарувати тобі маленьку копію тебе, — тихо сказала вона.

—Нехай це буде дівчинка, будь ласка, — його губи торкнулася щаслива посмішка і її губи довільно розтяглися в посмішці.

—Але є погана новина, — з  сумом зазирнула йому в очі.

—Яка ? — напружився він.

—Моя душа належить Смерті, а отже, я не зможу знову повернутися в цей світ після своєї смерті. Так як ти розділив зі мною мою силу – ти став янголом, чи зможеш ти повернутись у цей світ я не знаю.

—Начхати, головне аби ти була поруч, решта не важливо. Скільки нам лишилося? — легка усмішка знову торкнулася його губ.

—Я ще встигну тобі набриднути. У нас дуже багато часу, – щасливо посміхнулася вона. Не втримавшись, Микита поцілував Дженні.

—Я кохаю тебе, — він відсторонився від неї.

—А я тебе, янголе мій, — обняла його за шию, притулилася до нього. Зарившись носом у її волосся, він вдихнув легкий аромат хвої. То був її запах. Запах, що належав його коханій, його справжній. Коли Микита розплющив очі, його погляд змінився. Райдужка його очей набула синього кольору.