Розділ 7 Угода

- Де Мерлін? - увірвавшись до кабінету, роздратовано сказала Дженні.

- Що сталося? - на його губах грала легка усмішка.

- Чому ти не сказав що їх четверо? - накинулася вона на нього.

- Ти про кого? – хлопець здивовано дивився на Дженні.

– Женя Бєляєв, Костя Бєлов, Смирнов Денис, Данилов Сергій – їм належить цитрус, – зі злістю відповіла дівчина.

- Але їх не може бути четверо, тільки один із них твій істинний, —  очі Мерліна розширилися від подиву. Він повільно підвівся з крісла, в якому щойно сидів і читав книгу.

–  Один з них поставив тобі мітку, —  зауважив Михайло.

– Що? - дівчина злякано схопилася за потилицю і з жахом подивилася на Михайла.

- Один з них твій істинний і тобі потрібно якнайшвидше зрозуміти хто саме, — співчутливо промовив хлопець.

- Потім ти можеш втратити свою душу, а ти все-таки людина. Нехай і на половину, — невинно промовив Мерлін.

- Але як зрозуміти, хто з них хто? - тихо запитала Дженні.

- Просто довірся своїм відчуттям. Твоя душа сама знайде його. Ну, чи просто запроси їх на зустріч. Там ти зможеш з ними поспілкувтаися і зрозуміти хто з них твій, — почухавши потилицю, запропонував Мерлін.

- Нісенітниця якась. Я не хочу брати в цьому участь, —  Дженні роздратовано подивилася на хлопців.

– А тебе ніхто й не питає. Просто зроби це й отримаєш  свободу, — знизав плечима Михайло.

- Гаразд, якщо це правда, то піду пошукаю їх, - важко зітхнула дівчина й вийшла з кабінету, все ще шокована тим, що відбувається.

- Ти ж знаєш хто він,- стверджував Михайло, уважно дивлячись на Мерліна.

- Знаю, - лукаво дивився Мерлін на хлопця.

- І ти їй нічого не скажеш?

- Нєа, не скажу, - задерикувато посміхався Мерлін, насолоджуючись ситуацією.

- Якщо вона вибере не того, це сильно нашкодить їй? – серйозно спитав Михайло.

- І так і ні. Людина більше постраждає ніж вона. Слухай, прибери з дороги Влада він мене дістав, — попросив Мерлін.

- Справді? І чим же? – здивувався Мишко.

- Тим, що вештається біля Каті. Якщо вона завагітніє від нього – обоє помруть. І вона, і дитина. І тоді наші старання будуть марні, — невдоволено відповів Мерлін.

- Я зрозумів. Добре, я приберу його з дороги. Він мені теж не подобається, — погодився Мишко і вийшов із кабінету.

Дівчина стояла на мосту і дивилася на те, як вітер грає з хвилями. Занурена у свої думки, дівчина не помітила як до неї підійшов молодий хлопець і так само як вона поклав руки на поручні моста.

- Привіт, —  звернувся до неї хлопець.

- М? - дівчина не відразу почула, що до неї хтось звертається. Вона подивилася на непроханого гостя відчуженим поглядом, але через хвилину, трохи поморгавши, вона здивовано дивилася на хлопця. – Ти?

- Так, я, —  губи хлопця розтяглися в тонку смужку.

- Привіт, — здавленим голосом відповіла вона. - Вибач, але я не можу зберегти їй життя. На жаль, але вона має покинути цей світ. Щоб ти зміг створити ліки від цієї страшної хвороби. За інших обставин ти не зможеш створити ці ліки, — вона винувато подивилася на нього.

- Хм, тобто зараз я не зможу створити ці ліки? Чому? - з сумнівом він дивився на неї.

- Я не знаю. Є деякі речі, якими я не можу керувати. Вибач. Так, є спосіб, що може врятувати її, але ціна занадто велика. Життя за життя. Твоя не підійде, бо ти в майбутньому створиш ліки, - серйозно сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.

- Іншого виходу немає? – схвильовано запитав він.

- Ні, я працюю лише так. Вибач. Якби вона мала початкову стадію – я могла б дати  свою кров твоїй мамі, але в неї деякі органи пошкоджені й потрібно буде повністю зцілити її фізичне тіло. А для цього потрібно дуже багато сил.

Хлопець перевів свій спантеличений погляд на воду і дивився вниз якийсь час.

- Дмитре, я розумію, це дуже важко. Я сама втратила батьків та знаю як це. Я й сама загинула заром з ними, в автомобільній аварії, але хтось вирішив, що мені ще треба «пожити». Ворогу такого не побажаю, - тихо додала Дженні, дивлячись перед собою.

- Отже, ти… - хлопець з жахом глянув на неї.

- Так, я труп. Хтось назіває мене Ангелом Смерті, хтось Провідником… Мене багато хто називає по-різному. Я й сама до кінця не розумію хто я, - зітхнувши, відповіла Дженні. – Мою душу заточили в камінь і тільки мій істинний може звільнити мене та упокоїти мою душу, - сумно усміхнулась дівчина, дивлячись на свої руки.

-  Хто він? Твій істинний?  - поцікавився Дмитро, уважно дивлясь на неї.

- Сама не знаю. Знаю лише, що їх четверо. І всі вони пахнуть цитрусом.

- Я можу якось допомогти тобі?

- Ні, я сама мушу знайти його. Тільки я можу відчути його запах.

- Слухай, а що ти взагалі можеш робити? Які в тебе здібності?