Розділ 15. Щастя

Фокс поставив мотоцикл на тротуар, висунув підніжку.

— Наламав твій білявий дров, — пробурчав він, обережно обіймаючи мене за плечі і затягуючи до будинку.

— Білявого звуть Елайя, — зітхнула я. — Джо, що мені тепер робити? Я боюся Прюнеля. Такий удар по репутації… Він будь-якими засобами намагатиметься довести, що це я у всьому винна.

— А ти будь-якими засобами доведи, що не винна. — Перед вузькими гвинтовими сходами до нашої мансарди Фокс відпустив мене. Поки ми піднімалися, я встигла зігрітися об його теплий бік. Джо пахнув якось заспокійливо, мені полегшало.

І вперше я серйозно задумалася про пропозицію Джо влізти до кабінету Наталі. Прюнель також жадав з’ясувати, кому тепер належать картини Мішеля. Напевно, мадам Руайон його відшила з цим питанням, під приводом того, що це комерційна таємниця. А домогтися офіційного запиту Прюнель не встиг і вирішив потерзати мене, раптом я проговорюся. Що, доведеться лізти до кабінету Наталі?

— Хіба немає іншого виходу? — боязко запитала я, зупиняючись перед входом до квартири.

Джо знизав плечима.

— Це найпростіший.

— Нічого собі найпростіший! Прюнель тепер стежить за мною. А може, і за тобою. Напевно у нього своя людина чатує біля кабінету Наталі!

— Звісно, чатує, і не одна, — погодився Джо. — Я їх бачив. Але у мене свої методи, ти ж знаєш. Ніхто навіть не запідозрить.

Ми стояли на вузькому майданчику, майже притиснувшись одне до одного. Мене знову почала бити дрож. Невже я це зроблю? Залізу вночі до чужого офісу?

— Я дуже боюся, — зізналася я.

Фокс поплескав мене по плечу:

— У мене все готово. Якщо ти, звісно, згодна…

***

Увійшовши до квартири, я одразу попрямувала на кухню, забравши у Джо багети. Він узяв одразу три штуки, куди нам стільки? Сам Фокс залишився обійматися з Вів’єн, яка вже одягалася, щоб іти на роботу.

З коридору долинали смішки і чмокання. Я увімкнула чайник, намагаючись заглушити ці звуки, відчуваючи легку заздрість. Буває ж у людей усе легко і просто! Тільки у мене якісь вічні проблеми…

Відломивши шматок м’якого багета, я вгризлася в хрустку скоринку, уявляючи, що це рука інспектора Прюнеля. Недарма він мені одразу не сподобався. Подумати тільки, чатував під будинком, щоб мені погрожувати! Мене досі трохи трясло від страху і злості. Тепер він від мене не відстане, адже ним рухає не лише службовий, а й особистий інтерес. Прюнелю треба довести, що він мав рацію і що я серійна вбивця, яка накачує жертв психотропними препаратами, щоб вони самі викидалися з вікна чи розрізали собі вени… Брр, ну і фантазія у інспектора. А він ще сміє стверджувати, що це я з фантазією! Я знову хижо вгризлася в багет.

І головне, він же доведе — якщо дізнається, що я полізла до офісу Наталі Руайон! Якщо за галереєю дійсно спостерігають його люди або сам інспектор, то вони побачать, як ми з Джо наближаємося до торгового центру. Не можна ж непомітно пройти по безлюдній серед ночі вулиці! Що Джо собі навигадував, що ми зможемо це зробити? Ні, ні за що не можна припускатися такої помилки!

З іншого боку, це єдиний мій шанс довести інспектору та іншим, що я не винна. І вийти на справжнього вбивцю. Я повинна випередити інспектора в пошуку доказів! Інакше він запроторить мене за ґрати. Там-то я можу довго чекати, коли новий власник картин Мішеля виявиться природним шляхом, через продаж на якомусь аукціоні…

Відкусивши ще шматок, я з насолодою пережовувала охололий багет, у своїх роздумах забувши намазати його маслом чи хоча б покласти зверху шматок сиру. Втім, хліб і так був дуже смачний і свіжий.

Але все ж, як Елайя зумів домогтися, щоб Бульдога понизили разом із його залізними щелепами?

Повернувся Джо, схопив цілий багет і плюхнувся на диванчик поруч зі мною. Він зняв косуху і був в одній футболці. І не холодно йому? Я з цікавістю покосилася на Фокса. Треба ж, у них із Вів’єн нічого не вийшло, чому це? Джо виглядає завжди таким впевненим у своєму, як би це висловити, чоловічому єстві… І я знаю Вів, їй тільки дай усамітнитися з хлопцем…

Джо неправильно витлумачив мій погляд. Він перехопив у мене з-під носа чашку з кавою, яку я приготувала собі, відпив, відкусив великий шматок багета. Ага, хоча б одна таємниця розкрита — навіщо нам стільки хліба — Джо зараз умне один багет лише на сніданок.

— Не бійся, — сказав він. — У мене свої методи.

— Пам’ятаю. Тому і побоююся, — заперечила я. — Не міг би ти поділитися планом? Щоб я знала, що робити, і не зіпсувала все у відповідальний момент.

Фокс похитав головою.

— Не міг би. Мій план бездоганний, ти не зіпсуєш, навіть якщо захочеш.

— Тим більше, — наполягала я. — Мені треба знати. Так спокійніше.

Джо відкинувся на спинку диванчика, витягнув під столом ноги і розслаблено попивав чай.

— Ні.

— Слухай, — я починала сердитися. — Ти спеціально мене злиш? Спочатку Прюнель напав на мене на вулиці, тепер ти. Ви змовилися, чи що, вивести мене з себе?

— Навіщо мені тебе злити? — здивувався Джо.