Розділ 15.1 Щастя

Фокс поставив мотоцикл на тротуар, висунув підніжку.

— Наломав твій білявий дров, — пробурчав він, обережно обіймаючи мене за плечі і затягуючи до будинку.

— Білявого звуть Елайя, — зітхнула я. — Джо, що мені тепер робити? Я боюся Прюнеля. Такий удар по репутації… Він будь-якими засобами намагатиметься довести, що це я у всьому винна.

— А ти будь-якими засобами доведи, що не винна. — Перед вузькими гвинтовими сходами до нашої мансарди Фокс відпустив мене. Поки ми піднімалися, я встигла зігрітися об його теплий бік. Джо пахнув якось заспокійливо, мені полегшало.

І вперше я серйозно задумалася про пропозицію Джо влізти до кабінету Наталі. Прюнель також жадав з’ясувати, кому тепер належать картини Мішеля. Напевно, мадам Руайон його відшила з цим питанням, під приводом того, що це комерційна таємниця. А домогтися офіційного запиту Прюнель не встиг і вирішив потерзати мене, раптом я проговорюся. Що, доведеться лізти до кабінету Наталі?

— Хіба немає іншого виходу? — боязко запитала я, зупиняючись перед входом до квартири.

Джо знизав плечима.

— Це найпростіший.

— Нічого собі найпростіший! Прюнель тепер стежить за мною. А може, і за тобою. Напевно у нього своя людина чатує біля кабінету Наталі!

— Звісно, чатує, і не одна, — погодився Джо. — Я їх бачив. Але у мене свої методи, ти ж знаєш. Ніхто навіть не запідозрить.

Ми стояли на вузькому майданчику, майже притиснувшись одне до одного. Мене знову почала бити дрож. Невже я це зроблю? Залізу вночі до чужого офісу?

— Я дуже боюся, — зізналася я.

Фокс поплескав мене по плечу:

— У мене все готово. Якщо ти, звісно, згодна…

***

Увійшовши до квартири, я одразу попрямувала на кухню, забравши у Джо багети. Він узяв одразу три штуки, куди нам стільки? Сам Фокс залишився обійматися з Вів’єн, яка вже одягалася, щоб іти на роботу.

З коридору долинали смішки і чмокання. Я увімкнула чайник, намагаючись заглушити ці звуки, відчуваючи легку заздрість. Буває ж у людей усе легко і просто! Тільки у мене якісь вічні проблеми…

Відломивши шматок м’якого багета, я вгризлася в хрустку скоринку, уявляючи, що це рука інспектора Прюнеля. Недарма він мені одразу не сподобався. Подумати тільки, чатував під будинком, щоб мені погрожувати! Мене досі трохи трясло від страху і злості. Тепер він від мене не відстане, адже ним рухає не лише службовий, а й особистий інтерес. Прюнелю треба довести, що він мав рацію і що я серійна вбивця, яка накачує жертв психотропними препаратами, щоб вони самі викидалися з вікна чи розрізали собі вени… Брр, ну і фантазія у інспектора. А він ще сміє стверджувати, що це я з фантазією! Я знову хижо вгризлася в багет.

І головне, він же доведе — якщо дізнається, що я полізла до офісу Наталі Руайон! Якщо за галереєю дійсно спостерігають його люди або сам інспектор, то вони побачать, як ми з Джо наближаємося до торгового центру. Не можна ж непомітно пройти по безлюдній серед ночі вулиці! Що Джо собі навигадував, що ми зможемо це зробити? Ні, ні за що не можна припускатися такої помилки!

З іншого боку, це єдиний мій шанс довести інспектору та іншим, що я не винна. І вийти на справжнього вбивцю. Я повинна випередити інспектора в пошуку доказів! Інакше він запроторить мене за ґрати. Там-то я можу довго чекати, коли новий власник картин Мішеля виявиться природним шляхом, через продаж на якомусь аукціоні…