Розділ 14.1 Халепа

— Дякую, — пробурмотіла я і відключилася.

Це був неглибокий і неспокійний сон, у якому я від когось тікала, когось наздоганяла, і найнеприємніше — я не бачила облич і не знала, кого переслідую, від кого ховаюся. Хто мені загрожує, хто мене рятує? Видіння було сповнене тривоги, і я прокинулася дуже рано.

Голова не боліла, але стала наче ватою набита, думки з трудом пробивалися крізь неї. Джо з Вів’єн накрили мене покривалом, щоб я не замерзла. Я сповзла з ліжка, намагаючись рухатися обережно. Зняла пом’ятий костюм, вдягла джинси і поло з довгим рукавом. Умившись і привівши себе до ладу, пішла на кухню, звідки долинав запах кави.

За вікном стояли туманні сутінки, значить, Вів ще не пішла на роботу. Якщо вчора я хотіла залишитися наодинці зі своїми переживаннями, то сьогодні зранку була не проти обговорити їх із Вів’єн, відчуваючи, що сама вже не в силах щось зрозуміти.

Вів стояла біля плити, стерегла каву. При моєму появленні вона обернулася і сказала хрипким, наче застудженим голосом:

— Доброго ранку. Тобі краще?

Я зупинилася, як укопана. Вів’єн була не нафарбована і в тих самих джинсах і блузці з рукавом «кажан», що й учора. Вона ніколи не виходила вранці з кімнати без макіяжу і в тому ж вбранні!

— Вів, ти чого? Ти не спала, чи що? Це Джо тебе засмутив? Де він, я його вб’ю!

Очі у подруги почервоніли і здавалися більшими через розмазану туш.

— Усе нормально, — Вів підхопила джезву. — Каву хочеш?

— Мабуть, вип’ю. Я просто ніяка. Що з тобою?

Подруга дістала другу кавову чашку, розлила чорну ароматну рідину. Сіла, позіхнула, прикрившись долонею.

— Вибач, не спала. У нас із Джо…

Я дістала з холодильника вершки, додала в каву, сіла навпроти Вів’єн, по інший бік маленького столу.

— Якщо він тебе образив…

Вів махнула рукою.

— Ні, правда, усе нормально. Ми просто намагалися… і нічого не вийшло. А потім Джо знову пішов. Що у нього за справи вночі?

— У нього не вийшло? — здивувалася я. — Він не виглядає як людина… з сексуальними проблемами.

Вів’єн важко зітхнула.

— А як класно все починалося… Але Джо був якийсь нервовий і весь час… прислухався. Зрештою я сказала, що досить, і він пішов. Було вже п’ять, і я зрозуміла, що лягати дарма. Третю чашку п’ю…

— Ох, Вів…

— Гаразд, забудь. — Вів’єн відсунула порожню чашку, підперла щоку кулаком. — А у тебе як учора минуло? Ти також не виглядала щасливою, — вона підморгнула.

— Я зовсім заплуталася, — зізналася я, роблячи маленький ковток кави. — У нас також усе… класно починалося. Елайя був такий веселий, і все було добре. А потім я взяла його за руку — і все стало погано. Напевно, я втомилася за останні дні, голова починала поболювати ще там… коротше, я трохи зірвалася.

Вів’єн хмикнула:

— Тебе можна зрозуміти. Стільки дівчину мучити! То що, він тебе навіть не поцілував?

— Яке там, — тепер зітхнула я. — Коли взяла його за руку, він здригнувся, наче я електричний скат.

— Може, він вампір? — припустила Вів’єн. — Його до тебе тягне, але він боїться встромити в тебе зуби, тому уникає фізичного контакту? Ну, як у «Сутінках».

— Та ну, Вів, я серйозно. Що зі мною не так?

— Чому одразу з тобою? Може, він узагалі з цих, ну ти знаєш. Яким потрібна подруга, щоб говорити про своїх хлопців?

— Ну тебе!

— Гаразд, вибач. Мене щось потягнуло на чорний гумор після сьогоднішньої ночі… Особисто я бачу два варіанти. Або він вампір… жартую, жартую! Або у нього душевна травма на любовному ґрунті, і він обережничає, або він із цих, знаєш, зі схильністю до контролю. Він тебе торкатися може, а ти його — ні. Без його дозволу.

Я обхопила голову руками, задумавшись.

— А ще, знаєш, — продовжувала подруга, — бувають мужики, які в двадцять сім уперше закохуються. Ось так склалося. Дівок трахати вони вміють, а що з почуттями робити — поняття не мають. Може, у нього також так. Ось його і ковбасить. Йому дах зносить, а він не розуміє, в чому справа, і боїться щось не те зробити. Мужики в цьому сенсі ще гірші за нас.

— Не знаю, не знаю. На мою думку, Елайя просто дуже інтелігентний. І замкнутий. Мені це навіть подобається. Терпіти не можу нахабних самовпевнених грубіянів, які тягнуть руки куди не слід і не відчувають моменту!

— Здається, я знаю, про кого йдеться, — захихотіла Вів’єн. Потім глянула на годинник, що висів на стіні над столом. — Пора збиратися на роботу. Не сумуй, усе налагодиться.

Вона встала і попрямувала до себе, по дорозі поплескавши мене по плечу:

— Просто дай йому час розібратися в собі, ось і все.Час, час… цього-то у мене і не було.