Розділ 13.5

Я рухалася загальмовано, пару разів спіткнулася. Мене охопила апатія, майже байдужість. У салоні я привалилася до дверцят, мляво втупилася перед собою. Щось не так із нами. Ніяк не зростається. Я стараюся бути терплячою, але часом Елайя просто виводить мене з себе. Може, це просто втома після концерту? Після Опери я також почувалася не дуже. Не люблю зборища, після них як вичавлений лимон. Треба спробувати все-таки зустрітися з Елайєю віч-на-віч. Погуляти десь на свіжому повітрі. А то я нервова якась стала, зриваюся через дрібниці, злюся — і на кого? На бідного мого принца, який навіть не розуміє, що зі мною відбувається. Ні, все-таки варто бути стриманішою і обережнішою.

До кінця недовгої поїздки мені вже було ніяково за свою поведінку. Усе налагодиться. Елайя хоче бути зі мною. Треба дати йому час, як він просить. У нас усе вийде.

Щоб розбавити затягнуте мовчання, я сказала, раптом згадавши про прохання мадам Оріллі:

— До речі, може, ти знаєш хорошого експерта із західноєвропейського живопису? Орієнтовно чотирнадцяте-шістнадцяте століття. У однієї знайомої є старе полотно… тобто вона думає, що воно старе, а виглядає, чесно кажучи, занадто яскравим для того часу. Але стиль, кольори — усе говорить за те, що оригінал. Потрібна експертна оцінка.

Елайя повернувся до мене від вікна, в яке дивився з початку поїздки.

— Звісно. Я знайду експерта, але ти поки нікому не кажи, добре? Ми дамо гідну ціну, якщо це справжня картина. Особливо Бохема не згадуй, домовилися?

Задзвеніло у вухах, і я кивнула, ще не встигнувши обдумати його прохання.

— Звісно, обіцяю.

Коли машина зупинилася, Елайя вийшов, відчинив мені двері, допоміг вибратися. Я відчула його прохолодні пальці під долонею, рука затремтіла, коли я сперлася на його руку. Він же торкається мене. Чому я не можу зробити те саме? Чому він так здригнувся, коли я спробувала? Самі питання!

Я випросталася, подивилася Елайї в обличчя — таке неймовірно красиве. Я спробувала затримати його пальці в своїй долоні, але він м’яко вивільнився.

— Дай мені час, — повторив він серйозно. — Я навчуся, обіцяю. Просто дай мені час.

***

Фокс знову стирчав у нас на кухні, вони обіймалися з Вів’єн.

— На тобі обличчя немає! — сплеснула руками Вів, побачивши мене. — Що сталося? Як минуло побачення?

Я скривилася.

— Тихіше, будь ласка. Усе добре, просто голова розболілася. Ні в кого немає таблеток?

— Зараз подивлюся, — негайно підскочила Вів’єн. Джо запитав:

— Ти була на побаченні з Ел… білявим?

— Якщо це можна назвати побаченням… я піду ляжу, тільки води вип’ю. Жахливо сушить, наче пустелю облизувала…

Діставши з кишені скляний медичний пухирець, Фокс витрусив на широку долоню зеленувату таблетку:

— Тримай, розжуй.

Вів’єн налила води і простягнула мені склянку.

— Дякую, друзі, — пробурмотіла я, жуючи таблетку і кривлячись — від руху щелеп голова тільки більше розболілася.

— Скоро мине, — співчутливо сказав Джо. — Ти бліда, як привид. Давай донесу до ліжка.

Не звертаючи уваги на слабкі протести, він легко підхопив мене на руки і поніс до спальні. Я привалилася щокою до його плеча, ще відчуваючи слабкість. Вів’єн ішла поруч, охкаючи.

Фокс поклав мене на ліжко.

— Поспи довше, — серйозно сказав він.

Я зовсім не збиралася спати — хотіла обдумати все. Однак варто було покласти голову на подушку, як очі почали закриватися самі по собі.