Розділ 13.4

Той здригнувся всім тілом, наче від електричного розряду, відсмикнув руку.

— Що таке? — Я мало не злякалася.

— Навіщо ти це зробила? Неприпустимо…

На його обличчі було здивування, навіть страх.

Я розсердилася.

— Це я повинна питати! Ти називаєш мене своєю дівчиною і питаєш, навіщо я взяла тебе за руку? Як ти взагалі уявляєш нормальні стосунки? Ти запросив мене на побачення, чудово, — що далі? Ми так і будемо ходити від виставки до показового виступу і назад?

Елайя був збитий з пантелику, я впізнала цей вираз, уперше він з’явився в ресторані після благодійного концерту в дитячому будинку, що закінчився так дивно. Але навколо Елайї, здається, завжди дивно.

— Чому ні? — із здивуванням запитав він. — А як ти це собі уявляєш?

Я мало не задихнулася від обурення. Розвернувшись, я мало не бігом попрямувала до виходу, Елайя ледве встиг мене наздогнати і відчинити переді мною двері. От же педант! Манери на рефлексі!

На вулиці я зупинилася, ми мало не зіткнулися. Не можна вічно тікати!

— А далі? — зажадала я відповіді. — Що далі? Ми все життя так ходитимемо? Це, на твою думку, нормально?

На вулиці давно стемніло, горіли ліхтарі. Площа перед стадіоном була порожня, усі давно розійшлися, і ми стояли одні в колі світла.

— Чого ти від мене хочеш? — Елайя дивився з щирим нерозумінням, зовсім виводячи мене з себе. Перший раз закоханий підліток і то міркує швидше.

— Та здогадайся ж, нарешті!

— Я не розумію, — пробурмотів Елайя у відчаї. — Я не знаю.

— О боже, невже я ще повинна пояснювати? Я збиралася чекати і бути терплячою, але з тобою хто завгодно втратить терпіння!

Елайя виглядав по-справжньому нещасним.

— Ліндо, ти не могла б просто сказати, чого ти хочеш? Уяви, що у мене ніколи не було… нормальних стосунків, як ти це називаєш. Що я повинен робити?

— Те, що підказує тобі серце! — мало не викрикнула я, не стримавшись. — Ти ж відчуваєш хоч щось, раз ти тут, і ми говоримо про все це?

Це було болісно: донести до нього все і при цьому не проговоритися про свою шалену закоханість.

— Я… справді не знаю, — прошепотів Елайя. — Не могла б ти мені допомогти?

На його обличчі відображалася внутрішня боротьба, і мені стало навіть шкода його. Але я боялася сполохати його, якщо проговорюся. До того ж — він мав визначитися, інакше нічого не мало сенсу. Нічого!

— Ти краще знаєш, що ти відчуваєш! А якщо нічого не відчуваєш, тим більше нічим не можу допомогти!

І я відвернулася, закривши обличчя. Щоки палали. Я кусала губи, щоб не розплакатися. Невже я прошу занадто багато? Що з нами не так?

— Ліндо, зачекай!

Елайя легенько доторкнувся до мене кінчиками прохолодних пальців. Я відняла долоні від обличчя, глянула на нього. Елайя дивився на мене серйозно і сумно.

— Здається, я щось зіпсував. Я стараюся, але я не вмію. У мене ніколи не було таких почуттів, і я не знаю, що робити. Але якщо ти кажеш, що я повинен… не могла б ти дати мені трохи часу? Я… навчуся, обіцяю. Просто дай мені час, добре?

Я кивнула, розуміючи, що все-таки розплачуся, якщо почну щось говорити.

— Ти хотіла піти кудись після стадіону, — нагадав Елайя.

Я заперечно похитала головою. У такому стані немає сенсу тягтися до кафе, щоб мовчки сидіти одне навпроти одного і дутися. Може, це дурня, але було ясно: вечір не вдався. Усе хороше, що могло статися, сталося. Веселощі, що охопили нас під час вистави, не повторяться. Не цього разу. Навіщо ж одне одного мучити?

— Можна відвезти тебе?

Я кивнула, заперечувати не було сил і бажання. Ми пройшли через площу і сіли в лімузин...