Розділ 13.3

Якраз оголошували оцінки одній парі. Нахилившись до Елайї, я запитала:

— Слухай, ти ж спонсоруєш «Lege artis»? Не знаєш, хто купив картини Мішеля Жаро?

Елайя підняв брову, в темно-синіх очах промайнула цікавість:

— Звідки ти знаєш? Навіщо тобі?

Мені здалося, чи м’який овал обличчя став жорсткішим? У напівтемряві зали було не розібрати.

— Нічого, забудь, — пробурмотіла я. Пояснювати мені зовсім не хотілося. Чесно кажучи, я сподівалася, що захоплений видовищем Елайя просто відповість, без розпитувань, для чого це мені. Номер не пройшов.

Оголосили наступний виступ, почулися перші такти гарячого аргентинського танго.

— Як хочеш, — погодився Елайя. — Зверни увагу на поляків, я стежу за ними, цікава пара. Усе-таки дивитися по телевізору — це як облизувати марку: не наїдаєшся і смак клею.

Я слабо посміхнулася у відповідь, показуючи, що оцінила жарт. Хоча по правді, мене здивувало навіть не сам розмовний вираз в його устах, скоріше, те, як педантично він цей вираз розклав на деталі. Наче в дитинстві його змушували лизати марки замість вечері. Тьфу, що за думки лізуть у голову! Таке було б можливо в вісімнадцятому столітті, а зараз, слава богу, двадцять перше на дворі. Я похитала головою і змусила себе зосередитися на виступах.

Публіка періодично вставала, ходила до буфету, поверталася з кока-колою і сендвічами, але ми з Елайєю так і просиділи майже дві години. Елайя зовсім розійшовся і навіть намагався пару разів свистіти, коли хтось із фігуристів помилявся. У нього нічого не вийшло, і ми довго сміялися над його спробами.

— Я навчуся! — пообіцяв Елайя.

Добре, що це була не Опера, там було б неможливо щось подібне. А тут музика заглушувала наші веселощі, ніхто не озирався, не шикав — та й загалом, обстановка тут була зовсім неформальна. Я вбирала атмосферу свободи, музики, краси всім тілом і випромінювала радість. Під кінець навіть голова запаморочилася, наче я після довгого сидіння в місті вибралася на природу і надихалася кисню.

Вистава закінчилася, публіка почала розходитися, а ми так і сиділи, дивлячись одне на одного і посміхаючись. А потім, не витримавши, одночасно розсміялися.

— Так не схоже на тебе, — віддихавшись, сказала я. — Без метелика і костюма, у кросівках…

Ми встали і повільно пішли верхньою галереєю до сходів. Елайя посміхнувся трохи збентежено:

— Вирішив побути серед людей, відчути себе… нормальним. Ти наче розбудила мене від довгого сну. Мені захотілося зрозуміти, як це — бути людиною.

— І як?

— Незвично, — тихенько засміявся Елайя.

— Напевно, тебе з дитинства тримали у великому холодному будинку, змушували весь час учитися, не давали гратися з іншими дітьми? Це мало бути жахливо.

Він подивився на мене, наче прокинувся від солодкої мрії, посмішка зникла. Спохмурнівши, мій принц кивнув:

— Я був позбавлений усього, що є у звичайних людей. Тоді я не думав, що чогось позбавлений, але після зустрічі з тобою…

Ми почали мовчки спускатися сходами. Виходить, наша зустріч і для Елайї, як і для мене, виявилася своєрідним поворотним моментом у житті? Чи може бути такий збіг? Ми знайшли одне одного?

Я раптом відчула слабкість, від цього відкриття запаморочилася голова, сходи здалися нестерпно довгими, сходинки — нереально високими. Я зашаруділа по стіні в пошуках перил, не знайшла — і, спіткнувшись, упала вперед. Елайя підхопив мене, поставив на ноги на останній сходинці.

— Що з тобою?

— Голова… та ні, дурниця, просто спіткнулася.

Не хотілося, щоб він раптом почав розпитувати, чому це у мене раптом голова запаморочилася, я ж не зможу пояснити, сказати, що… Поки все ще дуже хитко і нестійко, і я не зізнаюся, як сильно в нього закохана. Не зараз!

Я раптом зрозуміла, чого бракує в наших стосунках, — і зараз був цілком відповідний момент. Я взяла Елайю за руку...