Розділ 13.1 Мої страхи

Я прокинулася раніше звичайного, Вів’єн ще не пішла на роботу, стояла на кухні біля плити і стерегла каву в джезві. Вона була повністю готова до виходу, залишалося надіти чоботи і пальто. Сонце ще не зійшло, але вже розвиднілося. За легким серпанком на небі було не визначити, чи очікується похмурий день, чи ясний. Дуже хотілося весни і тепла, а вони ніяк не наставали.

— Джо спить? — я увімкнула електричний чайник, поклала пакетик у кружку — чомусь зранку захотілося випити чаю.

Вів’єн глибоко зітхнула, зняла джезву з плити.

— Пішов ще вночі. Сказав, справи. Які у нього справи вночі, не знаєш?

У мене тьохнуло серце. Невже він вирішив залізти до кабінету Наталі, сам, прямо сьогодні?

Добре, що Вів була зайнята: переливала каву в чашечку через ситечко, щоб не потрапила гуща, — і не помітила мого переляку. Я швидко нахилилася над кружкою, ховаючи обличчя.

— Поняття не маю.

Це була майже правда. Я могла лише припускати щодо злому офісу мадам Руайон.

— Добре, що ти встала, — ковтнувши кави, пожвавішала Вів’єн. — Я хотіла дати тобі пару порад щодо вечора. Куди ви підете?

О, ну гаразд, я скажу, все одно після побачення Вів вимагатиме звіту.

— На стадіон, — зітхнувши, відповіла я.

— Що? — Вів округлила очі, а потім зареготала. — Ой, не можу! — Вона взяла зі столу паперову серветку і акуратно промокнула сльози в куточках очей. — Ну і кавалери нам дісталися! Один тікає вночі по якихось справах, про які не може сказати нічого зрозумілого, інший влаштовує побачення на стадіоні… Ну, я хоч не самотня.

Відсміявшись, вона засумувала:

— А я вчора комплект у «Дессю-дессу» купила… Гаразд, ще обновлю, давай тобою займемося. У мене є п’ять хвилин, ходімо, глянемо, що можна з тобою зробити.

— Вів, це стадіон, я вдягну джинси, біжи на роботу.

Вона вперто похитала головою:

— На спортивних заходах свій дрес-код.

Зрештою ми зупинилися на кремових широких штанах і синьому блейзері з золотими ґудзиками і рукавом три чверті. Уже тікаючи, Вів’єн обернулася в дверях:

— І не забудь про мейк-ап! Тончика нанеси і трохи тіней, все-таки буде вечір. Якщо повернеться Джо — скажи йому… втім, не треба, сама скажу. Усе, бувай, цілую!

Вона умчала, а я з кружкою пройшла до спальні. Щоб менше думати про майбутнє побачення, я відкрила ноутбук і спробувала працювати. Треба було підібрати фотографії для каталогу нью-йоркської виставки. Переглядаючи збережені на лептопі фото, я косилася на блейзер, що висів на дверцятах шафи. Здається, це був той самий, який у студії «Вога» я назвала піджачком. Я згадала, як дивився на мене Елайя, коли ми зіткнулися в приймальні Картьє. Він наче вперше побачив мене. У його очах промайнуло справжнє захоплення. Може, через мій новий образ він і зважився зателефонувати, запросити на побачення? А сама по собі я не змусила б його зважитися на побачення?

Відірвавшись від фотографій, я обхопила голову руками, поставивши лікті на стіл. Може, він не збирався дзвонити? Може, після того обіду в ресторані Елайя став сумніватися, що я йому підходжу? А тут побачив, що я можу виглядати, як дівчина його кола, і…

Але запросив-то він мене не в дорогий ресторан? А на бюджетний стадіон. Тобто готовий прийняти мене такою, яка я є.

Але він сказав: як ти хочеш. Тобто він визнає, що лише слідує моїм бажанням, а сам ні за що б…

Ліндо, припини! Ти зайшла у своїх страхах занадто далеко.

Ні, занадто багато поставлено на карту. Занадто мало часу. Я не можу просто розслабитися і отримувати задоволення, знаючи, що наша зустріч, можливо, остання.