Розділ 11.4

Я пирхнула і пішла на кухню. Тепер зрозуміло, чому він переключився на Вів. У неї все швидко, тільки познайомилася — вже в ліжку. І Джо, значить, такий самий. Довго залицятися до дівчини, обережно зближуватися, вивчаючи одне одного, — кому треба? Ну і добре. Бо у мене є Елайя. Він обіцяв зателефонувати! Правда, він і тоді обіцяв зателефонувати, але тепер-то точно зателефонує. До речі, чи не пропустила я дзвінок?

І тут із спальні почулася переливчаста трель мого телефону. Я кинулася туди, розштовхавши в обіймах Вів’єн і Джо, що входили на кухню. Фокс провів мене уважним поглядом. Напевно це Елайя!

Це був він. Я з завмираючим серцем слухала його прохолодний, такий приємний, зачаровуючий голос.

— Привіт.

— Добрий вечір… Елайя. — Я покатала його ім’я на язиці, як м’ятну цукерку, відчуваючи свіжість і легке оніміння. Я хотіла сказати «мій сніжний принц» — але побоялася сполохати. Нехай усе йде, як іде. Я обіцяла бути терплячою.

Але як же це складно!

— Ліндо, я довго думав і вирішив…

Елайя вимовляв повільно і ретельно, наче обмірковуючи кожне слово. Було чути, що він збентежений. Так незвично! Елайя, завжди такий незворушний, що володіє собою…

— Знаєш, є речі, які даються мені з труднощами, — він знову запнувся і зробив паузу, наче збираючись із силами. Я слухала, завмерши на місці, притиснувши слухавку до вуха, щоб не пропустити жодного звуку. Що ж ти вирішив, мій принце? Я жадала, щоб він нарешті сказав, позбавив мене виснажливого очікування, нестерпної невизначеності. І водночас я до дрожу в колінах боялася почути, що це наша остання розмова, і була готова терпіти невідомість роками, лише б знову і знову чути Елайю, бачити його!

— Я хочу спробувати… як ти хочеш. Звичайні… — він знову запнувся, — людські стосунки.

— Ох, Елайя! — видихнула я. І усвідомила, що весь цей час не дихала. Я ковтала повітря знову і знову, дихаючи глибоко і часто, а по обличчю розпливалася дурна посмішка.

— Ну, ось я і сказав це, — в голосі Елайї почулося полегшення. — Як ти дивишся на те, щоб зустрітися… у неформальній обстановці?

— Звісно! — мало не викрикнула я, стримавшись в останній момент. Не поспішай, Ліндо, ти обіцяла бути терплячою. — Де ти пропонуєш зустрітися?

— Мм, що ти думаєш про зустріч на стадіоні? Завтра у «Français Volants» показові виступи з фігурного катання перед півфіналом.

— Хм. — Це було дещо не те, що я очікувала. Втім, з Елайєю я була готова хоч на футбол, якби йому заманулося! — Ти любиш фігурне катання?

— Виразний спорт, майже мистецтво, — ухильно відповів він. — То ти згодна?

Він мовчав, чекаючи відповіді, а я голосно дихала в слухавку, намагаючись вимовити відповідь. Губи у мене тремтіли від хвилювання.

— Це… побачення? — запитала я, зважившись.

Знову пауза, і я мало не почала гризти нігті від нетерпіння і страху.

— Так, — нарешті відповів Елайя рішуче. — Це побачення. І, може… потім зайдемо кудись, вип’ємо кави?

Мені хотілося кричати і стрибати на місці, як дикуну, але я навіть не пискнула «Ой, мамочки!» Прикусивши губи, щоб придушити дрож, я кивнула, потім зрозуміла, що Елайя мене не бачить, і вимовила:

— Тільки, чур, цього разу ресторан вибираю я. Коли і де зустрічаємося?

***

Коли я повернулася на кухню, Джо з Вів’єн сиділи на диванчику в обіймах. Фокс проникливо глянув на мене, і я почервоніла. Невже і справді у мене все на обличчі написано? Здається, у мене навіть вуха почервоніли.