Розділ 11.3

— Сплю, що ж іще, — здивувався він. — По мені хіба не видно? Ти мене розбудила, між іншим. Ділися тепер їжею.

Довелося визнати, що питання і справді вийшло дурним. Я зробила ще одну спробу:

— Я мала на увазі, хто тобі дозволив там дрихнути!

— Розумне уточнення, — пирхнув Джо, повертаючи стілець спинкою до столу і осідлавши його. — Вів, ясна річ.

— Чорт… Я мала на увазі…

— Я зрозумів, що ти мала на увазі. — Простягнувши довгу руку, Фокс схопив мій бутерброд із блюдця і відкусив одразу половину. — Якого біса я тут ходжу і розпоряджаюся її спальнею як своєю.

— Точно, — визнала я, встаючи, щоб зробити ще бутербродів, але Джо випередив мене. Він підскочив і відчинив холодильник:

— Мізерні у тебе порції, на один зуб. Зараз я тобі покажу, які треба робити бутери.

— Тільки не знову цей сендвіч, який у рот не влазить!

— Кому не влазить, а кому дуже навіть, — задоволено усміхнувся Фокс. Але до мого прохання він прислухався і просто поставив переді мною дошку з нарізаним хлібом, сиром, шинкою, вазочку з паштетом. А сам із задоволеною посмішкою почав споруджувати собі відповідний за розміром бутерброд.

— Ну, що дізналася?

— Здобула стандартний договір у Картьє! — випалила я, горда досягненням. — А ти щось зробив? Чи дрих увесь цей час?

— За мене не хвилюйся, — хмикнув Фокс, — я свою справу знаю.

— Яку справу, спати в чужій спальні? — токсичненько зауважила я.

— Тихо, тихо, маленька, — урезонив він. — Я був зайнятий просуванням нашого розслідування. Але тобі не сподобається, якщо розповім, тобі краще не знати.

Я хотіла заперечити, але не стала. Його не переробиш, доведеться миритися з тим, який він є. Загалом, він не поганий, з ним можна мати справу, а це головне. Часом він навіть милий.

— То що ти дізнався?

Джо дожував бутерброд і відпив чай із моєї чашки.

— Дізнався, як потрапити до кабінету Наталі, — повідомив він.

Я мало не задихнулася від обурення, гнівно відсунула свою чашку.

— Що?! І на це ти витратив день? Я ж сказала, що не полізу туди!

— Ти не полізеш, а я можу, — заперечив він, анітрохи не збентежившись. Встав і почав варити собі каву.

— Ну, знаєш! — у мене не було слів. — А якщо тебе спіймають?

— Кишка тонка, — туманно відповів Джо, гіпнотизуючи джезву, стежачи, щоб шапочка піни не піднялася вище критичного рівня.

— Ну гаразд, — киплячи від обурення, сказала я. А ще щось ти дізнався? Щось по справі?

— Ага, — незворушно відгукнувся він. Мій сарказм його анітрохи не зачепив. — Венсан виставлявся, як можна було здогадатися, від галереї «Lege artis».

— В інтернеті подивився? — підколола я.

— Поспілкувався з маестро Карденом.

— Та ну?

— Хрест на пузі, — ухмильнувся Джо. Він дуже швидко переходив від серйозності до самозадоволення і навіть зарозумілості.

— Неправда. — Я ніяк не могла повірити. Відставивши порожню тарілку, я стежила за тим, як Фокс вправно перелив каву з джезви в чашку, не проливши ні краплі. — Метр не спілкується з людьми з вулиці. А коли він на людях, то завжди з охороною.

— Я і з охороною поспілкувався, — Фокс зробив великий ковток, не чекаючи, коли кава хоч трохи охолоне. — Не буду розповідати подробиці нашої розмови, тобі не сподобається.

— Тобто?

— Пообіцяв декому переламати ноги.

— Джо!

— Я ж казав, тобі не сподобається, — він другим ковтком допив каву і, обернувшись, сунув чашку в мийку. Наша маленька кухня і його довгі руки дозволяли йому вільно зробити такий маневр. Потім Фокс повернувся до мене:

— Ну що, обговоримо результати?

Я кивнула, не знаючи, як реагувати на його слова. Просто бандит якийсь!

Втім, це було зрозуміло з самого початку. Достатньо лише глянути на нього. Чого я очікувала? Так, говорить Фокс доволі чисто, він розумний, це ясно, — і я чомусь думала, що… ну, що косуха, бандана — це лише прикид, а насправді він не такий. Ну, якось кращий, чистіший… Я похитала головою. Образ мислення у нього бандитський. І я ще переживала, що він перестав за мною залицятися? Та просто чудово, що перестав! Від такого чекай неприємностей.

Я скоса подивилася на нього і виявила, що він із задоволеною посмішкою спостерігає за мною.— Твої почуття у тебе на обличчі написані, як ручкою на аркушику великими літерами, — сказав він. — Ви, жінки, істоти емоційні, але ти в цьому сенсі всіх переплюнула. Кінець, коротше, переживати, давай питання вирішувати. Я вже сказав, ти тепер моя підопічна, ясно? Значить, не ображу.