Розділ 11.2

— Сподіваюся, цей маленький інцидент не вплине на рішення нашого з вами питання, мсьє Віріел?

— Це залежить від того, наскільки задоволеною залишиться мадмуазель Мітчелл, — холодно відповів Елайя.

Куратор кинув на мене ще один злий погляд і видавив із себе люб’язну посмішку:

— Я зробив усе, що ви просили, мадмуазель. Щось іще?

— Ні, дякую, вдячна вам, — відповіла я також якомога люб’язніше, приховуючи, з одного боку, збентеження від усвідомлення незручного підґрунтя ситуації, з іншого — мстиву радість. Ти хотів покуражитися за мій рахунок, пихатий сноб, — а не вийшло! — Я, мабуть, піду.

Підвівшись, я повернулася до Елайї і запитала, простягаючи руку і щосили намагаючись, щоб голос не звучав благально:

— Ти мені зателефонуєш?

— Уже йдеш? — Він узяв мою долоню кінчиками пальців, підніс до губ. На шкірі залишилося відчуття прохолоди і легке поколювання. — Я зателефоную.

Елайя зателефонує! Радість нахлинула, затопила свідомість, на мить практично засліпивши мене. Таке сильне було почуття задоволення і полегшення, що я не змогла стримати широку посмішку. Майже бігом, щоб не розплескати цю радість, я попрямувала до дверей. Але не змогла відмовити собі ще в одній маленькій насолоді. Обернувшись, я сказала:

— Ви дуже обізнана людина, мсьє Картьє, і, звісно ж, в курсі того, що до мене переходять картини Гійома Венсана. Мені вони не потрібні, мені навіть повісити їх ніде, і я припускала передати їх у безоплатний дар вашому Музею. Але тепер, думаю, краще я передам їх у якусь приватну колекцію.

На обличчі Картьє, що втратив чималу частину вічної пихатості, відобразилася лють. Я зрозуміла, що він просто забув про цю деталь. Напевно, якби він пам’ятав — а він знав, я бачила, — то з самого початку поводився б інакше. Я вийшла, страшенно задоволена собою, посміхаючись до вух. Так-то!

***

Я приїхала додому, сяючи самозадоволенням. Напевно, так зазвичай почувається Джо Фокс. Непогано йому живеться, з таким характером, мабуть. Я ось не можу постійно так відчувати себе без жодного приводу. Але зараз привід був. Я здобула цей клятий договір! Цікаво, які справи у Елайї з Картьє? Хоча чого гадати — хоче купити якусь картину. А який Картьє? Сноб снобом, але тільки-но йдеться про гроші — одразу прогинається!

Обережно поставивши туфлі з колекції модного журналу на поличку для взуття, я увійшла до кімнати. Руки свербіли негайно переглянути папери, але я спочатку зняла і повісила костюм. Усе-таки його доведеться повертати. Нічого, у мене взяли ще одну статтю, скоро леді Бохема надішле чек — і ми з Вів’єн пройдемося по магазинах. Елайї сподобався мій новий образ! Я готова була стрибати до стелі від радості, що переповнювала мене.

Швиденько натягнувши старі джинси, відчуваючи комфорт від дотику м’якої, поношеної тканини, і футболку, я сіла до столу. Розгорнувши договір, поринула в читання.

Через кілька хвилин я нетерплячим жестом відкинула аркуші. Ну звісно, жодного пункту про смерть немає! Що це означає?

Це означає дві речі. По-перше, Наталі Руайон збрехала мені. По-друге, це не стандартний пункт, а введений спеціально в договорах Наталі з художниками. Ну або не самою Наталі, а того загадкового її партнера, про якого ми поки нічого не знаємо. Треба повідомити це Джо! Де він вештається, коли потрібен? Чому не залишив свій телефон, щоб можна було зв’язатися з ним?

Я підскочила, не в силах впоратися з почуттями, що охопили мене, попрямувала на кухню, щоб зробити чай і перекусити, заодно подумати. Від збудження руки погано слухалися мене, я мало не розбила чайник, врізалася коліном у залізну ніжку столу і довго стрибала на одній нозі, голосно лаючись. Нарешті вмостилася, взяла чашку…

І мало не впустила, побачивши босого Фокса, що виходив із спальні Вів’єн.

— Ти чого грюкаєш? — позіхаючи, запитав Джо. Вигляд у нього був заспаний, волосся скуйовджене більше звичайного, футболка пом’ята.

— А що ти робиш у спальні Вів?!