Розділ 7.1 Що ховає леді Меган?

Минувши ширму, я підійшла до столу візажиста, простягла руку до шеренги флаконів перед великим дзеркалом. Відображення повторило мій жест. Усвідомлення прийшло не одразу. Спочатку промайнуло здивування: чому та дівчина також тягнеться за тим самим флаконом? Я мало не відсмикнула руку, щоб поступитися їй. І тут мене накрило. Я випросталася, майже налякана, і втупилася в дзеркало. Це було моє відображення! Я повернула голову з боку в бік, переконуючись у цьому. І водночас це була не я.

Підійшли Моріс і Вів’єн, продовжуючи хихотіти, стали крутитися навколо, щось поправляючи, приміряючи на мене якісь аксесуари, то прикладаючи сережки, то всовуючи в руки сумочку, то намотуючи на шию хустку. Я стояла, зачарована. Звісно, це не я! Зовсім інший стиль, та що там — інша людина! Розумна, серйозна дівчина, тонка, благородна, витончена, елегантна… І водночас це була я, безсумнівно. Моє обличчя — ті ж вилиці, той же ніс, ті ж очі, брови, губи. Але завдяки вмілим рукам Вів’єн усе це трохи інше. Щось підкреслено, щось затінено. Як вона і обіцяла, усе дуже стримано, майже строго. І при цьому м’яко, навіть ніжно.

І зачіска! Дуже коротка, вона, тим не менш, дуже мені пасувала. Зовсім не відволікала від обличчя і додавала йому тієї самої стриманості, благородної простоти. Потилиця була так коротко підстрижена, що здавалася продовженням шиї, візуально подовжуючи її. Прямий, трохи скошений чубчик закривав лоб, але не брови.

— Я б ще вищипала брови, — Вів’єн потяглася до інструментів на столику.

— Мабуть, не варто, — задумливо заперечив Моріс. — Буде надто… штучно. Зараз є природність, і в цьому родзинка.

— Мабуть, — після критичного розглядання погодилася Вів. — Ну як тобі, Ліндо?

— Чарівно! — видихнула я, приголомшена. — Друзяки, ви найкращі!

У цьому пісочному брючному костюмі в тонку оливкову клітинку я могла посперечатися в елегантності з леді Бохема. Просто в голові не вкладається!

Моріс узяв мене за плечі, покрутив навколо осі.

— Мінімум аксесуарів, — виніс він вердикт. — Займися, Вів, а я поки підготую все до вечірньої сесії, модель скоро приїде.

— Ну іди сюди, рідна, — посміхнулася Вів’єн. — Зараз я зроблю з тебе Коко Шанель…

Поки я спускалася на ліфті з редакції, я крадькома розглядала себе в дзеркалі. Мабуть, візьму таксі. Люди, які так виглядають, у метро не їздять…

Ми домовилися з Вів’єн, що я можу перший час користуватися гардеробом журнальної студії. По правді кажучи, вони з Морісом наполягали, щоб я просто забрала весь одяг собі. Усе одно ці моделі ніколи, найімовірніше, не знадобляться, це колекції минулих сезонів, ніхто не буде їх фотографувати, і більше ні для чого вони там не потрібні. Журнал не платив за ці вбрання, тож збитків не зазнає, навіть якщо я всі костюми порву на клапті і розвію над Парижем. Але я пообіцяла Вів, що з першої ж зарплати, з найближчого гонорару ми з нею прогуляємося по магазинах, і вона допоможе вибрати кілька речей у такому ж стилі. А журнальні вбрання повернуться туди, де й висіли.

Треба було тепер домовитися про зустріч з леді Бохема. По-перше, віддати їй матеріал ставало нагальною потребою: мені потрібні були гроші для оновлення гардеробу в новому стилі. По-друге, потрібно було обережно розпитати її про можливого партнера Наталі Руайон, господині «Спірит-холлу».

Коли я вийшла з ліфта і прямувала через мармуровий хол бізнес-центру до виходу, задзвонив телефон. Я схопила слухавку: Елайя!