Розділ 6.2

— Не те, — в один голос промовили стилісти.

Ну так і є! Не доля. Правильно сказала Вів: я та, хто я є. Я рішуче стала сповзати з крісла, боячись відкрити очі і побачити корову в сідлі. Спочатку вмиюся, потім зніму цей пісочного кольору брючний костюм в оливкову клітинку, скину підбори...

Міцні руки Вів’єн утримали мене.

— Сиди!

Я сиділа, мало не плачучи. Ну звісно, я простачка. Не пара Елайї. Мені підійде тільки якийсь дикий Джо Фокс. Раніше я не замислювалася над власним стилем, але тепер зрозуміла, що і сенсу не було думати. Звісно, я не трепетна лань. Корова. Слон! Гаразд, слоненя — зріст у мене замалий для слона.

А що, слоненя — це майже симпатично, намагалася я втішитися, ледве стримуючи сльози. Навіщо я все це затіяла?! Відірвала від роботи Вів’єн і Моріса, а чого подрузі коштувало вмовити редактора дозволити мені тут тинятися… Ні, треба терміново йти, поки їм обом не влетіло за неробочі розваги…

За цими переживаннями я пропустила гарячий шепіт суперечки над моєю головою. Другу мою спробу встати припинили вже в чотири руки.

— Не відкривай очі! — зашипіла Вів’єн. — Зараз ми будемо тебе стригти.

— Ні! — я підскочила, але вони знову силоміць посадили мене. — Вів, ти ж знаєш. Мені жахливо не йдуть короткі стрижки! Ну будь ласка, тільки не стригти! Одяг ще можна змінити, а волосся одразу не відросте…

— Дамо перуку, — захихотіла подруга.

— Ну я вас прошу… — приречено сказала я. Усе пропало. Тепер точно один вихід — перука. І чернеча ряса! І клобук. Щоб людей на вулиці не лякати. Короткі стрижки мене псують, я виглядаю жахливо. Найчастіше просто схожа на хлопчика. Обличчя загострюється, щоки западають. І одразу видно шию, вона у мене коротка, краще її не відкривати.

Вів’єн із Морісом у мене за спиною шаруділи сторінками журналу, перепираючись, шиплячи один на одного. «Це!» «Надто просто» «Оо!» «Епатажно» «А це?» І в один голос: «Фу-у…»

— Друзі, вибачте, що відняла у вас час, але я піду, мені ще треба домовитися про зустріч…

— Сиди! — Вів’єн знову поклала долоні мені на плечі. Моріс накинув на мене перукарський фартух, підняв мої розкішні локони і клацнув ножицями. Я застогнала.

Вони метушилися навколо мене ще близько години, не дозволяючи відкрити очі. Після Моріса наді мною знову чаклувала Вів’єн, підправляючи — чи то мене, чи то макіяж, не розбереш. У мене все затекло, я втомилася і зголодніла. І була жахливо, просто страшенно розчарована. Стільки часу пропало марно… і чого вони вовтузяться? Зрозуміло ж, що вже нічого не вийшло. Напевно, не хочуть визнавати своє безсилля. Краще б я сиділа вдома і писала статтю…

Вони ще якийсь час обмахували мене пензликами, потім Вів із Морісом допомогли мені встати, так і не дозволивши відкрити очі. Я чула, як вони обходять навколо мене, збуджено перешіптуючись. Потім відвели мене вглиб студії. Моріс відбіг і повернувся, щось котячи, мабуть, чергову стійку. Зараз знову будуть переодягати… ну вже ні, більше не дозволю над собою знущатися! Йду додому.

Я рішуче відкрила очі і заморгала, відвикнувши від світла за півтори години, проведені в кріслі. До нас приєдналася ще одна дівчина, вона стояла навпроти, не промовляючи ні слова. Дуже гарна і витончена, з короткою стрижкою, в елегантному шерстяному костюмі. Напевно, я хотіла б виглядати схоже на неї. Кивнувши новій людині, я повернулася до Вів’єн і Моріса:

— Де дзеркало?

Вони переглянулися і зареготали. Я дивилася, не розуміючи причини їхнього нестримного веселощів. А вони згиналися навпіл, мало не показуючи на мене пальцем. Ну звісно, самі зробили з мене опудало, а тепер глузують…

Вів’єн зі стогоном махнула кудись мені за спину, потім знову зігнулася, тримаючись за живіт. Моріс схлипував і похрюкував. Я обернулася і натрапила на здивований погляд дівчини. Я знову повернулася до стилістів, що веселилися, повільно закипаючи:

— Слухайте, хочу встигнути привести себе до ладу, перед тим як іти, припиніть реготати і дайте дзеркало!

Їх охопив новий напад. Вони плескали один одного по плечах і показували великі пальці. От же бездушні! Я рішуче попрямувала до ширми, де на стільцях, серед іншого, ще лежав мій одяг. Ну їх, сама впораюся… Правда, на цих підборах вийшло не дуже рішуче — я більше дріботіла, ніж крокувала. Не буду в дзеркало дивитися, тільки засмучуватися. Просто переодягнуся і піду, вмиюся в туалеті. Заберу з гримерного столика якесь молочко для зняття макіяжу…