Розділ 6.1 Корінь зла десь поруч

Але мадам Руайон більше не стане зі мною говорити, від неї я більше нічого не доб’юся. Напевно, я і в галерею більше не зможу потрапити. Кого мені розпитати щодо можливого загадкового «ми»? Це має бути людина, яка професійно займається мистецтвом — або вже визнані художники, або інші арт-дилери.

Може, спробувати зв’язатися з Камілем Мануре? Мм… це крайній випадок. Надто відверто він поглядав у мій бік на обіді в Елайї, і його натяки… ще подумає, що я готова прийняти його залицяння. Ще цього мені не вистачало!

Звісно, сам Елайя — найбільш логічний варіант. Але я вирішила не дзвонити йому, поки він не зателефонує сам. Нехай спочатку визначиться, не хочу впливати на його рішення. Якщо він скаже, що це було скороминуще захоплення, і стосунки між нами неможливі… що ж, я не буду з ним навіть бачитися. А якщо він захоче зустрітися… тоді і запитаю.

Про всяк випадок я перевірила — ні, Елайя не дзвонив. Зітхнувши, прибрала телефон.

Але з ким мені тоді говорити? Я їхала в метро і ламала голову над цим питанням, поки раптом не згадала. Леді Меган! Вона давно працює в журналі про мистецтво, напевно бачила чи чула щось, в курсі пліток і закулісних течій. Точно, зателефоную і напрошуся на чай. Ще краще — трохи перероблю статтю для каталогу під журнальний варіант і запропоную їй. Відмінна ідея!

На душі одразу полегшало, я зі спокійним серцем увійшла до редакції журналу «Мода і життя», де працювала Вів’єн.

Подруга спіймала мене ще на рецепції і одразу потягла коридорами, не давши оглянутися.

— Моріс терпіти не може чекати!

— Хто це — Моріс?

— Наш другий стиліст. Ти будеш у захваті, побачиш. Ну, вітайся!

Вона легенько штовхнула мене в спину, і я пискнула: «Бонжур!»

Студія була просто величезна, але пофарбовані в чорний колір стіни крали простір. Переді мною був куточок візажиста — довгий стіл і над ним такий же довжини дзеркало, освітлені галогеновими лампами. Стіл весь заставлений причандаллям для мейк-апу і манікюру. Велика частина студії була заповнена довгими стійками на коліщатках, де рядами висів найрізноманітніший одяг, від купальників до пальт. Ще там були дві примірочні кабінки і знімальний майданчик, що виділявся білими стінами. По краях майданчика стояли прожектори і парасольки світловідбивачів на високих ніжках. Між куточком візажиста і знімальним майданчиком красувалися дві ширми в китайському стилі.

Моріс стояв, присівши на гримерний столик і склавши руки на грудях. Невисокий, тонкий, дуже смаглявий і чорнявий, як циган. І при цьому — типово французька зовнішність. На ньому була надіта чорна жилетка з блискучими полицями і чорні трикотажні штани. Під жилеткою — нічого. Торс гладкий, на грудях ні сліду волосся. Мене завжди цікавило, як чоловіки цього досягають — голяться щодня? Епіляція воском удома у ванній, лазерна епіляція в салоні?

Моріс оглянув мене з ніг до голови і слабо посміхнувся. Він подався мені назустріч усім тілом, простягаючи руку. Говорив він, смішно розкочуючи звук «р» на іспанський манер.

— Виглядаєте краще, ніж Вів змальовувала. З цим матеріалом можна працювати. Не будемо гаяти часу, роздягайтеся.

— Що? — розгублена, я повернулася до подруги.

— Не бійся, його цікавлять хлопчики, — шепнула Вів’єн. — Зараз переодягнемо тебе. Пограємо з образом.

— Я все чую, — пробурчав Моріс, викотивши одну за одною стійки з одягом із глибини приміщення. Він почав перебирати речі, що висіли там на плічках: — Подивимося, що у нас є на сорок другий розмір… зріст малуватий, звісно… втім, так навіть цікавіше. Спробуй це… і це… і ще це. Свої шмотки можеш викинути. Так, ще треба глянути, як сидять це… Вів, сонце, передай.

Вів’єн затягла мене за ширму, вручивши оберемок одягу. Я з деяким жалем розсталася з джинсами і водолазкою і взялася за новий гардероб.

— Симпатичний піджачок, — пробурмотіла я, крутячи це в руках.

— Піджачок?! — підійшовший із новою купою Моріс задихнувся від обурення. — Дорога, це блейзер! Зимова колекція Прада! Дай сюди, він тобі не підійде, візьми цей жакет від Томі Хілфігера. Вів, сонце, покопайся поки в взутті.

Я переміряла жахливу купу одягу, раз за разом виходячи з-за ширми. Сидячі біля гримерного столика Вів’єн і Моріс щоразу хитали головами.

— Чогось бракує… — бурмотів Моріс, крутя пальцем у повітрі — це він так давав мені знак повернутися.

— Може, почати з макіяжу і зачіски? — запропонувала Вів’єн.

— Ну спробуємо… — пробурчав Моріс і підвівся: — Працюй, сонце, я пошукаю ще варіанти.

Мене посадили в крісло перед дзеркалом. Вів’єн схопила просто величезну палітру з тінями від темно-коричневого до ніжного палевого відтінку, взяла одну з двох десятків пензликів зі спеціальної стійки. Потім схопила мене двома пальцями за підборіддя, покрутила моє обличчя з боку в бік, посміхаючись із передчуттям:

— Давно я хотіла до тебе дістатися! Обличчя без мейк-апу для мене як особистий виклик!

— Вів, будь ласка! — благально сказала я, порядком уже втомлена. Напевно, у них нічого не вийде, дурна була затія. Чому вони відкинули всі вбрання? Мені нічого не підійшло? Дещо ж сиділо непогано, я підглядала краєм ока в дзеркало. Чим їм не сподобалося? Може, те, що я хочу, — зовсім не мій стиль, і нічого не вийде? Може, я простачка? Захотіла стати принцесою — але професіонала не обдуриш, корова в сідлі не стане конем…