Розділ 5.1 Хто це — «ми»?

Робота завжди заспокоювала мене, я з головою поринула в переробку. До одинадцятої все було готово, я закрила ноутбук і одразу запакувала в сумку — візьму з собою, відредагую статтю для леді Бохема десь у кафе після розмови з господинею «Lege artis». На початку дванадцятої я набрала Наталі.

Не без тремтіння: наші стосунки не можна було назвати теплими.

Усе виявилося навіть гірше, ніж я припускала. Ні, ми не посварилися одразу.

— Мадмуазель Мітчелл, — холодно відгукнулася Наталі, коли я представилася. Хоча, звісно, вона впізнала мій голос, до того ж у неї на екрані мало висвітитися, що це я дзвоню. Втім, вона могла і видалити мій номер після тієї розмови. Якщо я більше не працюю в «Арт Мегезін», Мішеля немає — у неї немає причин спілкуватися зі мною.

— Нам треба поговорити, — якомога переконливіше промовила я.

— О? — скептично засміялася вона. — І про що ж?

— Це стосується Мішеля і його смерті.

Сміх обірвався, Наталі важко задихала в слухавку. Схоже, це все ще болісна для неї тема.

— Ми вже побесідували про це, тема закрита, — різко сказала вона. Я відчула, що вона готова кинути слухавку, і поспішила сказати:

— Я дізналася дещо нове щодо цього. Думаю, вам також буде цікаво дізнатися.

Вона хмикнула — з роздумами, незадоволено.

— Не будемо вдавати, що цікаві одна одній, дівчинко. Мішеля більше немає, і говорити немає про що. Ти мене нічим не налякаєш.

Про що це вона, здивовано подумала я, лихоманково намагаючись зрозуміти, чим ще її зачепити.

— Це дуже важливо!

— Ну звісно, — процідила вона. — Так уже й бути, давай обговоримо. Зачекай-но, подивлюся в щоденнику, коли у мене вільний час… Хм, середа зайнята, п’ятниця також… Як щодо наступного місяця? Ближче до кінця. Зателефонуй, якщо ще буде актуально. Удачі в коханні.

І мадам Руайон відключилася. Я втупилася на екран, зла, як чорт. У кінці наступного місяця? Вона сміється! Мені треба терміново витрусити з неї інформацію!

Я сиділа за столом, перед увімкненим ноутбуком — збиралася попрацювати. Однак усі думки про роботу вилетіли з голови. Наталі мені просто відмовила — не те щоб дуже ввічливо, але без грубості. Що ж робити? Що я можу в цій ситуації? Звісно, можна спробувати ще раз зателефонувати, попередньо придумавши вагому причину, яка змусить її зустрітися зі мною. Тільки я була впевнена, що вдруге Наталі просто не візьме слухавку. Чому я одразу не продумала нашу розмову? Знала ж, що мадам Руайон не жадає мене бачити…

Потім мені спала ідея — відправити до Наталі Джо. Він дійсно чарівний, можливо, зможе домогтися того, що потрібно?

Але я швидко відкинула цю думку. От  ще! Зрештою, це моє розслідування. Джо мені допомагає, але я не можу звалювати на нього всю роботу. Не кажучи про те, що він просто не зможе добратися до Наталі. Говорити по телефону з незнайомою людиною вона не стане, ясно, як день. Не можна ж просто взяти і увійти до неї в офіс…

А що? Ось це дійсно гарна ідея! Я підскочила. Я ж знаю, де її кабінет. У мене зберігся журналістський бейджик, у галереї знають, що ми знайомі і співпрацюємо, а про те, що ми погарячкували під час останньої бесіди, ну і про те, що мене звільнили, — ні. Бінго!

Не зволікаючи ні секунди, я одяглася, прихопила сумку з ноутбуком і побігла до метро, по дорозі обдумуючи, що потрібно запитати, щоб при зустрічі вона не відбулася від мене, як по телефону. Менше ніж за годину я вже була в торговому центрі, піднімалася до «Леге Артіс».

Як я і припускала, галерея працювала, виставка тривала. Біля входу я завагалась, чи не купити квиток, але потім вирішила, що не варто. Випрямивши спину, випнувши груди з бейджиком, я рішучим кроком попрямувала до охоронця. Не даючи йому можливості запитати про квиток — тоді я б опинилася в програшній ситуації, мені довелося б наче виправдовуватися, — я з ходу відкарбувала:

— Лінда Мітчелл, «Арт Мегезін», пишу статтю про реалістичні тенденції в сюрреалістичному мистецтві.

І підняла бейджик одним пальцем.

Звісно, охорону вчать поводитися з журналістами, корочкою і бейджиком їх не налякати. Однак сьогодні не відкриття, не закриття, людей у галереї мало, охоронець нудьгує, увага у нього розсіяна. Конкретних вказівок він, напевно, не отримував, та й Наталі навряд чи потурбувалася розпорядитися не впускати мене, думаю, вона не припускала, що я негайно приїду. Тому чоловік у темному костюмі лише прочитав ім’я на картонному прямокутнику, запаяному в пластик, професійним поглядом звірив обличчя з фотографією, — і кивнув.

Уф, перший бар’єр взято. Я швидко увійшла до світлої зали і рушила в обхід виставки, поступово заглиблюючись у галерею і наближаючись до адміністративної частини. Старанно відводячи при цьому погляд від портрета, що висів на найвиднішому місці, під яким тоді все сталося. Душа занила від нестерпних спогадів, і я вкотре пообіцяла собі у всьому розібратися.

В останній залі я перестала вдавати, що розглядаю картини, і впевнено, наче маю право, попрямувала до дверей, що вели з виставкової половини. Спогади заглушили голос совісті, що шепотів щось про незаконне проникнення.

Зупинившись перед офісом Наталі, я прислухалася. У коридорі було тихо, з-за дверей Наталі не долинало жодного звуку. Це добре, я виглядала б жахливо безглуздо, увірвавшись до неї з питаннями посеред ділової зустрічі чи розмови по телефону. Набравши в груди побільше повітря, я натиснула на ручку і увійшла без стуку...