Розділ 4.2

— Це йому треба постаратися, щоб стати гідним тебе, — відгукнулася Вів’єн. — Не прибідняйся, Ліндо. Ти найдобріша, найчуйніша і найщиріша людина, яку я знаю. Краще бути просто не можна!

— Я не про це, не перебивай. — Вдихнувши аромат кави з молоком, я зробила великий ковток, і по тілу розлилося блаженне тепло. Тут, удома, та ще коли поруч була Вів’єн, я почувалася розслабленою. Майже як із Джо Фоксом, подумалося мимоволі. Я відігнала цю думку геть. Пора було попрацювати над своїм планом — щодо покращення особистого життя. Здається, настав час брати ініціативу в свої руки. — Елайя живе в іншому світі. Там інші правила і… по-іншому одягаються. Розумієш? Я хочу стати… ну, ближчою до нього. Більше схожою на нього. Хочу, щоб я йому підходила.

Подруга подивилася на мене скептично.

— Ти не повинна змінюватися заради нього, Ліндо. Не можна переробляти себе заради чоловіка, це все зіпсує, повір мені.

— Не переробляти, — терпляче пояснювала я. — А стати кращою. Більш гідною. Ти мені допоможеш?

— Ліндо, ти і так гідна…

— Вів, не прикидайся, що не розумієш!

— Я поняття не маю, куди ти хилиш, — ображено сказала Вів’єн, відставляючи келих. — Поясни нарешті. Ти чудова сучасна дівчина…

— Джинси з розпродажу, перша-ліпша блузка, стоптані капці… Тепер подивися на себе.

Вів’єн кинула на себе швидкий погляд. Вона була справжньою парижанкою; і вдома, глибокої ночі, вона виглядала чудово: легкий вечірній макіяж; зручний, але стильний одяг, де кожна деталь поєднувалася одна з одною в єдиному ансамблі; манікюр у повному порядку, нігті на ногах покриті лаком — загалом, готова прийняти гостей у будь-який момент.

— У цьому вся справа.

— Та в чому ж? — втрачаючи терпіння, вигукнула Вів’єн. — Ти не можеш стати ще кращою, краще просто нікуди! Ти та, хто ти є: гарна дівчина, молодий журналіст із активною життєвою позицією, і по тобі це одразу видно…

Я засміялася:

— У точку! А як виглядає Елайя?

— О, ну… не беручи до уваги, що він Аполлон… то він виглядає, як зануда. Мовчу, мовчу, не чіпаю святе. Він чопорний багатій, в нього класичний стиль, бездоганні манери, шкарпетки в колір краватки. Останнє — жарт, я не бачила його шкарпеток. А ти — сучасна… гаразд-гаразд, я все зрозуміла! Ти хочеш змінити імідж.

Подруга обвела мене оцінюючим, професійним поглядом, потім втупилася в стелю, розмірковуючи.

— У всяких етикетах я не розбираюся, з цим не до мене, вибач. А ось з іміджем ми можемо попрацювати. Якщо ти серйозно… Думаю, зможу вмовити редактора покористуватися нашим реквізитом. Завтра ми тобою займемося!

— Дякую, Вів! — я потиснула їй руку.

— Не дякуй. Ти витягла мене з дупи, коли я різала вени, майже рік витирала мені соплі і сльози, поки я не прийшла до тями, і ще, — вона лукаво посміхнулася, — завжди тактовно замикаєшся в кімнаті, коли я приводжу мужиків. Я твоя боржниця. Тільки, чур, ти мені довіряєш і не відкидаєш нічого з запропонованого!

— А раптом ти перетвориш мене на папугу? — не на жарт злякалася я. Одного разу я довірилася Вів’єн у питанні стилю, і вона зробила з мене богемну штучку, як вона висловилася. Я досі з жахом згадую ті тонни дзвінкої біжутерії і вбрання, в якому не було симетричних деталей. А вже бойовий мейк на обличчі! Йому б позаздрили індіанці, що йшли на бій! 

— І невеликий мейк-ап, — рішуче заявила подруга.

Я застогнала.

— Не переживай, я розумію, що тобі треба, — Вів’єн обійняла мене. — Усе буде тіп-топ! Ти себе не впізнаєш.

Саме цього я і боялася…

Ми ще трохи посиділи. Я не сказала Вів’єн, що Елайя скоро їде, але коли йшла спати, думала тільки про це. У мене залишилося так мало часу… Треба діяти швидко і рішуче, якщо я хочу, щоб Елайя залишився зі мною. Ніколи не пробачу собі, якщо нічого не зроблю для цього. Я повинна хоча б спробувати!