Розділ 2. Янтарні очі не брешуть

Не найприємніше питання я почала від Фокса, але що вже. Сама почала питати. 

— П’єр. Старий друг і дуже хороша людина.

Ми сиділи плече до плеча, я відчувала тепло його мускулистого тіла. Дуже доречно: що ближче до заходу сонця, то прохолодніше ставало; я пошкодувала, що залишила куртку на мотоциклі.

— Просто хороша людина?

— Він допомагав мені з розслідуванням, — я шмигнула носом.

— Що ви дізналися? П’єр сказав щось, перед тим як стрибнути?

— Не встиг. Він був у такому стані… дивному. Наче п’яний. Але він не пив! Я його знаю, він узагалі не пив, принципово. Вважав, що це руйнує клітини мозку.

Фокс хмикнув.

— Отже, Жан-Жак — поет. Мішель — художник. Гійом — теж художник. Усі були талановиті і закохані в тебе. Ще якісь дивні штуки були?

Я замислилася, що йому казати. Не хотілося, щоб мене знову висміяли, тому я вирішила не говорити про лілію. Якщо він розмовляв із інспектором, то і так знає. А якщо ні… значить, і не треба. Судячи з усього, Джо не схильний до містики і навряд чи допоможе мені з цим напрямком пошуків. Я похитала головою.

— У Жан-Жака і Мішеля за півроку чи пару місяців до смерті почалися мігрені, безсоння, нервозність… Про Венсана не знаю, ми не були близько знайомі, просто оберталися в одній тусовці.

Джо кивав:

— Вони зблідли, осунулися, погано себе почували…

— Звідки ти знаєш?

— З інспектором балакав, — нагадав ти Фокс.

— Прюнель добре покопався в особистому житті всіх трьох, — сердито пробурмотіла я.

— Це його робота, — махнув рукою Джо.

— У тебе є ідеї, з якого кінця взятися за цю справу? Ми з П’єром зайшли в глухий кут, чесно кажучи. Вважай, що треба починати з нуля.

— Ідеї… — Джо закинув ногу на ногу. Він був розслаблений і насолоджувався відпочинком. При цьому в поглядах, які він іноді на мене кидав, читалася пильна увага, навіть настороженість. Він не пропускав жодного слова з того, що я говорила. Прийняв до відома прохання віддати належне пам’яті моїх загиблих бойфрендів, не намагався обійняти чи поцілувати мене… коли хоче, він може бути доволі милим. Незважаючи на те, що спогади про Мішеля і Венсана, тим більше П’єра, були ще свіжі, я відчувала, що можу спокійно говорити про них із Джо. Розуміла, що він не засміється, коли йдеться про серйозні речі, — хоча він був доволі насмішкуватий.

— Хто ще був на обох виставках? — задумливо запитав Джо.

— Купа народу, — швидко відгукнулася я. — На відкриття ходять одні й ті самі люди. Колекціонери, журналісти, галеристи, критики, мистецтвознавці…

— Хтось, хто знав і Жан-Жака?

Я похитала головою.

— Навряд чи.

— Кому вигідна смерть Мішеля?

Він вимовляв імена моїх колишніх без напруги, легко, наче особисто був із ними знайомий, від цього ставало тепло на душі.

— Схоже, що мені, — з гіркотою відповіла я. — Прюнель так упевнений у цьому. Мішель залишив мені майстерню.

Джо хмикнув:

— Навряд. Майстерня — копійки. Його основне багатство — картини. Вони дорожчають із часом.

Я різко випросталася, згадавши:

— Гійом! Він заповів мені свої картини. Тобто не заповів, але за договором з галеристом… я не дуже зрозуміла, що там казав Прюнель, сенс у тому, що в разі його смерті картини начебто переходять мені. Не знаю, як це можливо…

Джо кинув на мене ще один погляд, сповнений тієї незрозумілої настороженості, яку я вже помічала.

— Я не вбивала Гійома! І Мішеля, якщо на те пішло. І Жан-Жака! Не треба робити з мене серійного маніяка-вбивцю!

— Тихо, тихо! — Фокс підняв долоні, захищаючись. — Я нічого такого не сказав.

— Але подумав!

— Зовсім ні. З чого ти взяла? Просто намагаюся зрозуміти логіку того, що відбувається.

— Її тут немає, — сердито сказала я. Точно впевнена, що на секунду в його очах промайнула підозра. Правильно я йому не сказала про лілію, також записав би в божевільні. Або вирішив, що я з фантазіями. Навіщо я взагалі з ним зв’язалася?

— Гей, спокійно, я тобі вірю! — Джо повернувся до мене. — Я тут, щоб допомогти тобі, забула?

Його обличчя виражало щиру турботу, і я знову розслабилася. Напруга останніх днів ніяк не відпускає, я спалахую, щойно що. Пора брати себе в руки.

Фокс потягнувся, знову відкинувся на спинку лавки, прийняв розслаблену позу.

— Спробуємо копати в цьому напрямку. Розпитай дилера Мішеля, кому дісталися його картини.

— Родичам? — невпевнено припустила я.

— Навряд чи, — хмикнув Джо. — Напевно ні. Запитай, не гадай, треба знати точно. А я спробую знайти щось по договору а-ля заповіту Венсана. Як це оформлено з юридичної точки зору і все таке. Окей?

— Гаразд, поговорю з Наталі. — Я здригнулася. Зовсім не хотілося знову з нею зустрічатися.