Розділ 1. Там, де не чути птахів

Ми звернули з нантської траси і заглибилися в поля. Я майже не знала місць за межами Парижа і скоро зовсім загубилася. Здається, ми рухалися в бік моря, але я не була впевнена. Пейзаж навколо поступово змінювався. Якщо спочатку ми мчали між ще темних полів, то скоро земля була вкрита першою ніжною зеленню, дерева і кущі наче затяглися жовтуватим флером. Почалися пагорби. Тут і там розсипом росли первоцвіти, плямуючи схили білим і блакитним.

Фокс з’їхав на вузьку ґрунтову дорогу і скинув швидкість. Місцевість була зовсім безлюдна, жодних ознак житла. Однак я не переживала — такий весняний настрій панував навколо. На мить здалося, що ми перенеслися вперед у часі: вздовж дороги, на пагорбах — усе цвіло, а у Парижі досі відчувалося дихання зими, то й справа вночі траплялися заморозки, на деревах лише набухали бруньки — а тут природа прокинулася від зимового сну. Земля дихала, випромінювала аромати вологої ґрунту і трави, на чорних гілках ніжно зеленіли перші листочки, ще такі маленькі, напівпрозорі. Я вдихнула на повні груди. Як чудово!

Мотоцикл котився все повільніше і нарешті зупинився, завалившись на бік. Фокс опустив ноги, втримуючи байк. Я зісковзнула з мотоцикла, нарешті відчепившись від Джо, встала, оглядаючись. Дорога закінчувалася метрів за двадцять перед нами, далі в пагорби тяглася вузька стежка.

— Прогуляємося? — запропонував Джо, ногою висуваючи підніжку і залишаючи байк на дорозі, кивнув на стежку.

— Не боїшся залишати байк без нагляду?

— Нікому тут на нього зазіхати, — безтурботно відгукнувся Фокс. — Тут на кілометри навколо ні душі. Ну, крім нас, ясна річ.

Навколо нікого. Тільки я і він.

Я все одно не боялася, вже не знаю чому. Джо не виглядав безпечним, скоріше навпаки. Ви б не довірили йому гаманець. Бандана і косуха, драні джинси, неголений, очі шалені… І все-таки мені було зовсім не страшно поруч із ним.

— Давай, — погодилася я. — Як тепло! У Парижі набагато холодніше.

— Ага, точно. — Джо зняв куртку, кинув на сидіння мотоцикла, одним рухом стягнув через голову светр. Футболка задралася, оголюючи засмаглий живіт, випуклі м’язи преса… і рожевий рубець, що тягнувся через живіт. Звідки у нього цей шрам?

— Де ми?

— В одному місці. — В янтарних очах Фокса промайнула печаль. — Я приїжджаю сюди, коли хочу відпочити від суєти і спокійно подумати. Ходімо, покажу дещо.

Він перший попрямував стежкою. Я також зняла курточку, повагавшись, залишила на мотоциклі. Якщо зі мною щось і станеться, то навряд чи я думатиму про куртку.

Якийсь час крокували мовчки. Я захоплено крутила головою. Як тут чудово! Над пагорбами панувала тиша, такої тиші ніколи не буває в місті. Трохи дивно, що не чути птахів. Земля пружно пружинила під ногами, шурхотіла торішня суха трава. А між бурими стеблами тут і там пробивалися тонкі стрілки нової порослі. Пахло запаморочливо свіжо і пряно, від запахів крутилася голова.

Потім Джо міцно взяв мене за руку, я не встигла відсмикнути, і звернув зі стежки. Ми продерлися крізь кущі. Фокс відводив гілки, щоб я могла пройти, але ноги все одно виявилися подряпаними.

Крізь вузьку, вологу лощину ми вибралися в невелику долину. Із-за хмар показалося сонце, що висіло вже доволі низько, і освітило різнокольорові куполи, фігури, огорожі. Я скрикнула від несподіванки. Луна-парк!

На хвіртці висів замок, фарба облупилася, усе заросло травою. Та він закинутий!

Джо переліз через невисоку огорожу і допоміг мені. Ми зупинилися перед шатром каруселі.

— Звідки це тут?

Фокс невизначено знизав плечима.

— Має ж це десь бути, — пробурмотів він. — Хочеш, покатаю?

— Воно ж не працює.

— Ну так… — Він допоміг мені забратися на дощаний круг. Я обійшла низьких коників та інших звірів, видивляючись, куди б сісти. Дошки скрипіли при кожному кроці, залізні фігурки були одного кольору — іржі. Тільки подекуди проглядали залишки малюнка на боках. І зовсім це були не коники — я придивилася до силуетів. Єдинороги, дракони, інші, незрозумілі тварини… Казкова карусель. Ну що ж, майже символічно. Раз я в казці… і повинна розбудити казкового принца… карусель дуже доречна. Повагавшись, я вибрала колись білого єдинорога. Мені здалося, він подивився з вдячністю своїм напівстертим оком.

Джо взявся за скоби, напружив руки, м’язи рельєфно промалювались на плечах. Карусель заскрипіла і зрушила з місця. Я скрикнула від несподіванки: була абсолютно впевнена, що карусель не поїде. Навіть готувалася їдко пожартувати з цього приводу. Фокс пішов поруч, навалюючись на поручень огорожі, різнокольоровий шатер рухався швидше.

Назустріч мені виповзав решта луна-парку, до цього прихована каруселлю. Атракціони були всі знайомі — гойдалки, машинки, гірки, — але все поросле кущами і травою, з облупленою фарбою, поржавіле. У центрі луна-парку височіла залізна фігура клоуна з трьома очима на усміхненому обличчі. Я пирхнула. Такими дітей тільки лякати!

Карусель набирала хід, Джо біг поруч, штовхаючи її. Потім він відпустив поручень і став, лише іноді підштовхуючи, щоб підтримати інерцію обертання. Усе закружляло перед очима, у грудях наче забулькали бульбашки веселящого газу, і я засміялася, закинувши голову і тримаючись обома руками за ріг. Проблеми здавалися нереально далекими — я просто відчувала, що вони залишилися десь там, за сотні і сотні кілометрів. Тут мене ніхто не дістане! Мене охопило почуття свободи, яке бувало тільки в дитинстві. Карусель оберталася, погойдуючись і поскрипуючи, теплий вітер обвівав обличчя, і я наче летіла над землею. Я розкинула руки, не боячись впасти, і віддалася відчуттю польоту. Так чудово навіть у дитинстві не було! Я звільнилася від усіх тривог, турбот, проблем, страхів і почуття провини. У душі залишилися тільки спокій, умиротворення і радість. Заплющивши очі, я летіла назустріч вітру.