Розділ 32. Біжи, Ліндо, біжи!

Я вийшла з кабінету інспектора в повному сум’ятті. Ніколи раніше мені не доводилося мати справу з поліцією, тим більше бути на допитах, навіть у якості свідка. І вже точно ніхто ніколи не звинувачував мене! Як цей Бульдог у береті. Незважаючи на те, що інспектор був по-своєму кумедний, смішно мені не було анітрохи. А раптом він зможе звинуватити мене в чомусь на основі своїх домислів? Прюнель неправильно трактував факти, але якщо він не відмовиться від своєї ідеї і переконає інших у правильності підозр… мене і справді можуть заарештувати! Значить, я повинна якось випередити Прюнеля, поки він не вчепився в мене своїми залізними щелепами. Повинна знайти справжнього вбивцю і вагомі докази!

Але як? П’єр загинув, і з ним зникла надія розібратися в містичній підоснові загадкових смертей. Що ж, я нічого не можу зробити? Має бути вихід! Думай, Ліндо, думай!

Затріскотів телефон. Наче відчувши, хто дзвонить, я схопила слухавку.

— Так?

— Що тобі сказали в поліції? — Прохолодний голос Елайї заспокоював — як лід, прикладений до опіку. Тривоги притихли. Не хотілося перекладати на Елайю свої проблеми, взагалі говорити про неприємне, особливо в світлі новини про його швидкий від’їзд.

— Нічого страшного. У інспектора… розігралася фантазія.

Здається, мені не вдалося зберегти самовладання, голос зрадницьки тремтів. Елайя помітив це.

— Розкажи мені все, — м’яко сказав він.

— Ох, ну це несерйозно, правда. Йому здається, що я замішана в цьому. І мало не сама вбила їх усіх. — Я йшла коридором дільниці, намагаючись говорити тихо, щоб не привертати уваги. Не хотілося, щоб на мене витріщалися.

— Як його прізвище?

— Ні, правда, не варто… Прюнель його звуть.

— Я розберуся, можеш забути про нього, — пообіцяв Елайя.

— Дякую, — пробурмотіла я, виходячи на вулицю і мружачись від яскравого сонця. — Прюнель мене засмутив.

— Так, я зрозумів по твоєму голосу, — відгукнувся Елайя, і у мене одразу потепліло на душі. Адже зателефонував же він, щоб дізнатися, як усе пройшло, пообіцяв розібратися… Значить, я йому не байдужа, так? І я наважилася запитати:

— Коли ми зустрінемося?

Вийшло несміливо і невпевнено. Відповідь мого сніжного принца не покращила настрою.

— Я зателефоную, — сказав він з холодком у голосі.

Усе добре, добре, Ліндо, ти обіцяла собі бути терплячою.

Прикусивши губу, я прибрала телефон і оглянулася. Руки трохи тремтіли після розмови з інспектором, в очах ще стояли сльози. Щойно перевалило за полудень, неяскраве м’яке сонце освітлювало крихітний сквер.

Широкоплеча постать відлипла від стіни біля входу в дільницю і ступила до мене. Я здригнулася від несподіванки (зовсім знервувалася за останні дні!)

— Вигляд у тебе нерадісний після розмови з поліцією.

— Це ти! — я впізнала Джо Фокса.

— Якось одноманітно ти мене вітаєш, — ухмильнувся він.

Я здригнула плечима.

— А ти вічно з’являєшся, як чортик із коробочки. Звідки ти дізнався, що я тут? Стежиш за мною?

— У мене свої методи, — усміхнувся він. Нахилившись, зазирнув мені в обличчя і запитав: — Тебе там катували? Хочеш, я когось уб’ю?

— Це вже занадто, — я мимоволі посміхнулася.

Фокс підняв руку і пальцем зтер вологу в куточку мого ока. Я відсахнулася. Його засмагле обличчя виразило здивування:

— Я тобі так неприємний?

Я здригнула плечима:

— Чому ні?

— Бо я гарний і чарівний, і подобаюся жінкам.

В янтарних очах мигтіли лукаві іскорки. Виглядав він так само, як уранці: скуйовджений, у косусі та помаранчевій бандані, під курткою — светр ручної в’язки. На підборідді та щоках проступала рудувата щетина, практично непомітна.

— Ну щодо гарного я б на твоєму місці не була так упевнена…

— Але чарівний, не сперечайся, — широко посміхнувся він.

У ньому дійсно був певний чоловічий шарм. По правді кажучи, він був до біса чарівний, незважаючи на те, що зовсім не відповідав моїм уявленням про красу. Не такий уже й високий, з грубуватими, навіть дещо грубими рисами. Надто живе, рухливе обличчя, широкі, розгорнуті плечі… гаразд, це плюс. Волосся, що вибивалося з-під бандани, залежно від освітлення то майже руде, то темно-русяве. Світлі, практично непомітні на обличчі брови. І чорні довгі вії, що обрамляли золотисто-янтарні теплі очі. Він увесь був теплий — напевно, дуже затишно має бути в його обіймах…

Тьфу! Що за думки лізуть у голову! Не інакше ще один побутовий гіпнотизер! Я відвела погляд від його засмаглого обличчя. Сперечатися не було жодних сил. Після вчорашнього… і того, що сталося сьогодні вранці… я почувалася зовсім вичавленою. Спустошеною. Випитою до дна.

— Слухай, Джо Фокс, — сказала я, але він раптом схопив мене за руку і відтягнув від дільниці за ріг. — Що ще таке?

— Та нічого, стоїмо на дорозі. Я тебе слухаю, ага. Продовжуй.