Розділ 30. Телевізор не цілується

В залі, здавалось, стало ще тихіше, ніж було до цього.  

— Чому ти так думаєш? Я возив тебе на концерт, відвів у ресторан… це ж… нормально, всі так роблять, чи не так?

— О, просто чудово! Всі так роблять!

— Я щось зробив чи сказав неправильно? Може, сучасним дівчатам треба щось інше, ти тільки скажи…

— О Боже! — не витримала я. — До чого тут сучасні чи несучасні дівчата? Я про стосунки! Нормальні людські стосунки. Про те, що відбувається між двома людьми.

«Коли вони подобаються одне одному» я вже не змогла вимовити. Не хочу більше з’ясовувати, у кого з нас проблеми, але у нас однозначно не складається.

Елайя продовжував дивитися розгублено. Як багато бракувало в його погляді! Хоча б того простого чоловічого захоплення, яке так явно читалося на обличчі цього дивного Джо Фокса…

Коли я зробила рух щоб встати й піти, Елайя простягнув руку:

— Ліндо! Будь ласка… не втікай. Ти поводишся не так, як інші, і я справді не розумію, у чому помиляюся. Мені треба… подумати.

— Чудово, думай, — буркнула я. — Цікаво, що ти надумаєш. Дай знати, до чого дійшов.

— Ти дізнаєшся перша, — серйозно запевнив Елайя. Я бачила, що він уже думає: розгубленість в очах зникала, сині озера замерзали в чистий блакитний лід. Від нього війнуло звичною сніжною прохолодою. Я вдихнула цей морозний спокій, і мій смуток трохи вщух. Якби я не засмучувалася через його подвійність у ставленні до мене, з ним було б дуже добре — таке умиротворення охоплює поруч із ним, що більше нічого не хочеться. Тільки ось ніяк не виходить бути поруч…

Задзвонив телефон, ми обоє здригнулися від несподіванки. Я взяла слухавку. Сухий голос інспектора в береті, Прюнеля, попросив під’їхати до дільниці.

— Добре, скоро буду, — сказала я.

— У чому справа? — поцікавився Елайя. У дверях кухні показався офіціант, але так і не вийшов до зали, побачивши, що ми ще не повернулися за стіл.

— Викликають до поліції, якась нова інформація. Хочу дізнатися.

— Твій обід? — Елайя запитально кивнув на офіціанта, що м’явся в отворі кухонних дверей.

— Не хочу, дякую, — я похитала головою. Апетит і справді пропав після влаштованої мною розборки. Я починала почуватися винною через те, що затіяла цю розмову, і мені шматок у горло не полізе. Навіть такий повітряний і легкий, як уся їжа тут. Пінний суп, збиті галушки… Ні, нічого не вийде.

— Я відвезу тебе.

— Ну… добре, дякую. — Я зрозуміла, що мені не так уже й хочеться розлучатися зараз, у такий незручний момент. Може, в машині вдасться продовжити розмову якось спокійніше?

Схоже, я серйозно спантеличила Елайю: у машині ми, як і раніше, мовчали. Елайя занурився в себе, а я продовжувала злитися. Ну що незрозумілого в моєму бажанні прояснити стосунки? Чому це я поводжуся не так, як інші? Може, іншим дівчатам було достатньо концертів і ресторанів, може, їм потрібне було від нього гарне життя — усі ці дорогі ресторани, вбрання, коштовності, світська тусовка на виставках, де можна похизуватися в цих вбраннях і коштовностях… Але мені потрібен сам Елайя, мій сніжний принц. Хіба я хочу чогось нереального? Просто бути поруч і відчувати, що я йому потрібна! Відчувати справжню, живу участь! А не дурний «побутовий гіпноз»… Потрібна я йому чи ні? Чому він явно намагається зачарувати мене, але сам здається байдужим? Адже я ніхто за його мірками — ні грошей, ні особливих умінь. Що я можу йому дати? Тільки просте людське тепло, свою любов, близькість, співпереживання. А здається, що саме цього-то йому і не треба. Тоді чого він від мене чекає, навіщо прагне зустрічатися, їздити кудись разом?

Лімузин зупинився біля дільниці, водій Антуан відчинив мені двері. Я запитально втупилася на Елайю.

— Не прощаюся, — сказав він офіційним тоном. Усі почуття, що відбивалися на його обличчі під час розмови в ресторані, зникли, він знову був незворушний і холодний. — Ми, як і раніше, працюємо разом. Я чекаю твої варіанти щодо вибору художників для Весняного салону в Нью-Йорку. І статтю для каталогу.

— Весняний Салон? — У мене впало серце. Я зовсім забула про цю чортову виставку! — Коли ти повертаєшся до Нью-Йорка?

— Ми їдемо всією родиною через два тижні. Паризькі канікули цього року затяглися.

Через два тижні він поїде! А я влаштовую сцени! Замість того щоб…

Двері зачинилися, і лімузин м’яко рушив із місця. Я дивилася вслід машині в повному сум’ятті. Навіщо, навіщо я затіяла цю дурну розмову?! Елайя скоро поїде! А я, замість того щоб намагатися привернути його, утримати — відштовхую!

Але й Елайя — не можна сказати, що він гаряче рветься бути зі мною. Ну чому, чому я не закохалася в когось простішого, на кшталт того ж Джо Фокса? До речі, хто він узагалі такий? І чому весь час лізе в голову?

Дільниця була в будівлі на розі вулиці Турнфор, вхід із маленької площі, куди сходилися одразу п’ять вулиць. У центрі площі розташовувався маленький скверик. Оглянувшись, я попрямувала туди. Під старим каштаном веселий дід-араб продавав із візка каву, я взяла з молоком і сіла на лавку.

Гріючи долоні об гарячий паперовий стаканчик, я занурилася в роздуми. Одразу йти до Прюнеля було ніяк не можна. Я з жахом згадала минулий візит до інспектора. Мені здалося, чи Прюнель і справді мене недолюблює? За що? Я зробила ще один ковток кави. Руки майже перестали тремтіти, але слід було ще посидіти, заспокоїтися.