Розділ 27. Кава без запрошення

— Кава? Ти увірвався сюди, щоб зробити мені каву?

Я не могла в це повірити — усе скидалося на поганий сон.

— Найкращий спосіб познайомитися з дівчиною — здивувати її, — повідомив він.

— Ти маєш бути за ґратами! — випалила я.

— Умовив їх відпустити мене, — криво усміхнувся він.

Джо стояв, притулившись широким плечем до одвірка балконних дверей. Він був трохи нижчий за Елайю і ширший у плечах. І він посміхався. Я мимоволі відзначила, наскільки у нього чарівна посмішка — попри те, що цей Фокс не був особливо вродливим. Від нього випромінювалася чоловіча сила і якийсь… шарм, чи що. Рвані джинси і коротка чорна шкіряна куртка лише підкреслювали це враження. Із кишені, як і раніше, стирчала помаранчева бандана. Русяве волосся, підстрижене не дуже коротко, було скуйовджене, брови світлі, майже непомітні, і несподівано — чорні вії. Через це очі сильно виділялися на обличчі, привертали увагу. Його іронічний погляд обмацував мене, практично роздягав. Я натягнула ковдру, що сповзла, ще вище.

— Ти гарна, — зауважив Джо Фокс. — Я минулого разу не розгледів. Коли ти кинулася під мій байк.

Я спалахнула:

— І у тебе вистачає нахабства приходити сюди і говорити мені це? Як ти взагалі потрапив у дім?

При цьому я почувалася одночасно збентеженою і розчуленою. У його погляді явно читалося захоплення — справжнє чоловіче захоплення, якого мені так бракувало у стосунках із Елайєю. Той був надто стриманим, я ніколи не розуміла, чи подобаюся йому як жінка.

Орк недбалим рухом відчинив і зачинив балконні двері:

— Ти не замкнула їх.

— Але… тут же сьомий поверх!

Він знизав широкими плечима, наче про це й говорити не варто.

Напевно, все ж бреше. Цей Джо Фокс міг рано вранці, поки я ще спала, умовити Вів’єн впустити його, навигадувати чогось, а тепер бреше, що вліз у квартиру по стіні чи спустився з даху, як людина-павук. І ще робить каву, дивиться на мене як на… на жінку. Що він собі дозволяє? Це все якесь знущання!

— Я взагалі-то прийшов запропонувати свою допомогу.

— Про що ти?

— Поспілкувався в поліцейському управлінні з одним лисим слідчим, він мені дещо розповів. Примарні квіти, якісь ескізи, різного роду містика… Розумієш, про що мова?

— Ти також вважаєш, що це маячня в стані афекту? — обурилася я. Переставивши піднос із джезвою, вершником і чашкою, відкинула ковдру, рішуче скочила і, наплювавши на той погляд, яким він втупився на мою піжаму, розчинила балконні двері: — Якщо зумів потрапити сюди через балкон — іди тим самим шляхом!

Він підняв світлі брови:

— То що, допомога не потрібна? Слухай, не кип’ятися, я тобі вірю. Просто ти не з того кінця заходиш. Ця вся містика… Треба шукати, кому вигідно, розумієш?

Я тіснила його на балкон, і він зробив крок назад. Холодний вітер розтріпав моє волосся, але я не звернула уваги і штовхнула Фокса до перил:

— Як увійшов, так і вийдеш.

— Ти боса, повертайся в кімнату.

— Зникни з мого дому і з мого життя! Я сама розберуся зі своїми проблемами!

Ми зупинилися біля перил, я в гніві навіть не помічала, що стою на холодному камені босоніж.

— Ну, давай, я хочу це бачити!

Він знову загадково усімхнувся:

— Ти мені подобаєшся. Вниз трохи складніше, але також не проблема. Зараз побачиш.

Джо перегнувся через чавунні перила невеликого балкончика, наче прикидаючи, як йому зручніше злізти, і мене раптом пробрав озноб. Я згадала тінь, що мигтіла під ранок — він що, і справді видерся по стіні? І зараз буде злазити? А якщо зірветься — на моїй совісті буде ще одне життя…

Він узявся за перила, перекинув одну ногу, потім, повернувшись до мене обличчям, іншу.

— Стій! — Я схопила його за куртку. Висота, на якій знаходилася наша квартира, несподівано почала лякати, хоча раніше мені завжди подобалося, що ми живемо високо, і я можу дивитися на місто зверху. — Не хочу, щоб ще одна людина загинула через мене.

— За мене не хвилюйся, — посміхнувся він. — Але ти права, я дещо забув. Хочу залишити тобі на пам’ять...

Я не встигла відхилитися чи зупинити його. Джо стояв, перекинувши ногу через перила, тримаючись однією рукою. Другою обійняв мене за плечі, притягнув до себе і поцілував. У мене перехопило подих. Губи у нього були гарячі, пружні і водночас м’які. Його язик ковзнув по моїх губах — і тут я, опам’ятавшись, відштовхнула його. Джо хитнувся. О чорт!

Я вчепилася в нього обома руками, на мить перелякавшись, що від поштовху він втратить рівновагу і звалиться. Одне діло — злазити самому, може, він паркурщик, і лазити по стінах для нього звична справа, але зовсім інше — коли тебе штовхають з балкона.

Ми завмерли по різні боки перил ніс до носа. Я боялася відпустити його куртку, хоча й відчувала, що виглядаємо ми жахливо безглуздо. Я до того ж ще й боса і в піжамі! Добре, що нас ніхто не бачить у цю годину — всі пішли на роботу, туристів мало… Я кинула погляд униз — і обмерла. На протилежному боці вулиці був припаркований знайомий білий лімузин. На тротуарі стояв Елайя і дивився на нас. О Боже! Що він тут робить? Після всього, що сталося вчора…