Розділ 26. Бульдог і мокрий рятівник

— Просто невдалий збіг обставин, — променисто посміхнувся поліцейському цей тип. — Хотів проскочити в щілину між машинами, а тут вона мені прямо під колеса стрибнула. Ледве встиг загальмувати.

— Заяву писатимете? — звернувся до мене черговий.

— Писатиму! — мстиво вигукнула я. Тип лише усміхнувся.

Він пройшов позаду мене до кавового автомата біля стіни, взяв собі кави і вмостився на диванчику біля дверей. Поліцейський знову схилився над протоколом:

— Отже, мадемуазель, ви стверджуєте, що…

Я все намагалася зрозуміти, що цей тип міг робити біля моста. Звідки він міг знати, що я зустрічаюся там із П’єром? Після того, як він там з’явився, стало ясно, що наїзд на Елайю, якому я завадила, — не випадковість. Він що, стежив за мною? Навіщо? Що йому від мене треба? Чи не від мене? Я раптом похолола. Може, він — це і є та, як би сказати… темна сила, яка полює на закоханих у мене чоловіків? Спочатку розправився з Жан-Жаком і Мішелем, потім почав полювання на Елайю, спробував збити його, але я завадила, потім вирахував П’єра і намагався змусити бідолаху кинутися з моста… Ні, навіщо тоді він потім рятував П’єра? І як у цю картину вписується нещасний Венсан? Я обернулася, щоб подивитися, чи не творить цей Фокс якісь підступи за моєю спиною.

Він сидів і спокійно пив каву маленькими ковтками. Наші погляди зустрілися, він ледь посміхнувся, куточками губ, як мені здалося — підбадьорливо і з легкою перевагою. Чи загрозливо? Вигляд у нього — в ковдрі, без помаранчевої хустки на голові і без чорної шкіряної куртки, був зовсім не такий бандитський, яким він мені врізався в пам’ять на Єлисейських полях. Звісно, Джо Фокс стрибнув за П’єром… однак звідки мені знати, що він саме рятував мого друга? Може, навпаки, сам же і втопив, а потім удавав, що рятує?

Ні, ні, маячня, це вже натуральна параноя!

Я повернулася до чергового і запитала з тремтінням у голосі:

— Що з П’єром? Чому вони не дзвонять?

Поліцейський помовчав, наче розмірковуючи, потім, не відповідаючи, підняв слухавку робочого телефону і почав у когось питати. Я завмерла, майже не дихаючи, серце наче зупинилося. Фокс підвівся з диванчика, зім’яв і кинув стаканчик із-під кави в сміттєвий кошик у кутку, підійшов ближче.

— Так, так, впав у Сену, це він, — сказав поліцейський у слухавку. Я мимоволі встала. А поліцейський кивнув, хоча невидимий співрозмовник не міг бачити, після чого натиснув кнопку на апараті. Мене пробрала дрож, коли він повернув до мене співчутливе обличчя.

— Мені дуже шкода, мадемуазель, ваш друг помер.

Кілька секунд я стояла, розгублено переводячи погляд із одного чоловіка на іншого, намагаючись осмислити цю просту фразу. Потім усе навколо стало якось підозріло розпливатися.

І я не витримала — вткнулася у в’язаний светр Фокса, що стояв поруч, і розридалася. Той обійняв мене за плечі — а я захлиналася слізьми, ридання стрясали все тіло. Сльози пекли очі, текли струмками, обличчя було мокрим, і светр Фокса також промок, але він не відштовхував мене, навпаки, міцніше обійняв. Від нього йшов якийсь рідний запах, і я могла, нарешті, проревітися, виплакати накопичене напруження останніх днів, що стало вже нестерпним.

Не пам’ятаю, скільки я плакала. Ми стояли посеред кабінету, Фокс обережно притискав мене і не ворушився.

— Серветки, офіцере, у вас є серветки? — почула я над головою, і ця фраза допомогла мені опам’ятатися. Боже, реву в поліцейському управлінні на грудях незнайомого чоловіка, перед черговим… Я відсторонилась. Переді мною з’явилася велика упаковка паперових серветок.

— Вибачте, — взявши одразу кілька, я витерла сльози з обличчя. — Це вже друга смерть за сьогодні, яку я бачила, і… можна мені додому? — Піднявши ковдру, яка впала з мене і тепер валялася під ногами, сунула в кут диванчика, поверх ковдри Фокса.

— Розпишіться на протоколі, — поліцейський простягнув мені папір із ручкою. Тремтячою рукою я поставила підпис, узяла клатч, що лежав на столі у чергового. Поліцейський повернув мені документи.

— Проведу тебе до таксі, — сказав Фокс. — А то ти в одній сукні, замерзнеш…

— А до вас, месьє, у мене ще залишилися питання. — Поліцейський дістав з шухляди чистий бланк протоколу. — Прошу затриматися.

***

У таксі на мене навалилася жахлива втома. Я дивилася у вікно на спляче нічне місто — і почувалася зовсім спустошеною. Мене роздирали страх і почуття провини. Загинули Жан-Жак, Мішель, Венсан, тепер і П’єр… А я навіть не розумію, у чому справа! Зі смертю П’єра обірвалося, так і не встигнувши толком початися, моє розслідування. Куди поділися ескізи, які я передала йому? А ця записка: бережися лілії? Та що ж це все може означати?! У мене немає жодних ниточок, лише дивні слова на клаптику паперу, що залишився десь на мосту або випав із моїх рук у річку...

І ще я прогнала Елайю. Більше він не захоче мене бачити.

А я — хочу я його бачити? Після того, що сталося сьогодні?

Мене знову почало бити дрож, зуб на зуб не попадав — хоча на мені була куртка Фокса, він всучив її, незважаючи на опір. Звісно, сьогодні не так холодно, як у неділю, снігу немає, а той, що випав, уже давно розтанув. Але саме сьогодні я дуже замерзла. І все-таки цей холод не йшов у жодне порівняння з крижаною пустелею, що утворилася в душі.