Розділ 25. Незнайомець із Сени

Сильні руки обхопили мене за талію, стягли з огорожі.

— Стій, куди?! — кричав у вухо незнайомий голос. Я не чула, не розуміла.

— Там П’єр! Він не вміє плавати, його треба витягти!

Незнайомець розвернув мене до себе обличчям і струснув.

— Виклич «Швидку» і чекай на березі, я спробую його знайти. Чуєш? Виклич «Швидку» і чекай на березі!

Його хрипкуватий баритон нарешті пробився крізь паніку, що охопила мене. Клацнувши зубами, коли він струснув мене ще раз, я видавила:

— Швидше!

Неслухняними пальцями я вже намагалася відкрити клатч і дістати телефон. Незнайомець штовхнув мене в бік берега, а сам, швидко скинувши кросівки і куртку, стягнув светр і в джинсах та футболці стрибнув з моста. Я перегнулася через перила, намагаючись розгледіти щось у темряві, побачила миготіння рудої плями у хвилях, А потім воно зникло. Я побігла до берега, підбори голосно цокали по дерев’яному настилу. Телефон був у руках, набравши «сто дванадцять», я прокричала адресу і «людина у воді!». І буквально злетіла по сходах до води на набережну Конті.

Тут вітер дув сильніше, було волого і холодно, у короткій сукні я швидко промерзла наскрізь, топчучись біля самого краю води і намагаючись розгледіти хоч щось у тумані над річкою. Хвилі набігали на камені бруківки, нові ботильйони скоро промокли, але я не могла відійти навіть на крок: раптом терміново знадобиться моя допомога?

Не знаю, скільки минуло часу, мені здавалося — години, але насправді, мабуть, не більше десяти хвилин, а то й менше. Плескіт води став гучнішим, у ньому виділився впорядкований звук — хтось рівномірно гріб до берега.

Із туману показалася чорна пляма. Коли я спробувала увійти у воду, хрипкий голос крикнув: «Не лізь!»

Незнайомець підгрібав однією рукою, іншою підтримуючи обм’якле тіло. У мене все всередині обірвалося. П’єре, П’єре, як же так? Ти-то чому?!

Незнайомець вибрався на бруківку, з нього струмками стікала вода. Темне волосся сосульками звисало на обличчя, футболка обляпала мускулистий торс.

— Тепер допоможи, — наказав він.

Я вчепилася в куртку П’єра, удвох ми витягли тіло, що стало неймовірно важким.

— П’єре, П’єре! — тормосила я друга. Вірити очевидному моє змушене свідомість відмовлялося.

— Зачекай, — рятівник перевернув тіло на спину. — Швидку викликала?

— Так, уже мають бути, — прошепотіла я.

— Сухе утоплення, — пробурмотів незнайомець, відкинувши волосся з обличчя П’єра. — Погано. Дай куртку, швидко.

Він говорив уривчасто, а діяв швидко. Припіднявши неповоротке тіло на бік, коротким ударом між лопатками витиснув із рота і носа П’єра трохи води. Схопив мою куртку, яку я постаралася зняти якомога швидше, згорнув і підклав П’єру під спину, щоб голова виявилася закинутою. Пальцями витягнув П’єру язик.

— Розтирай руки і ноги, — скомандував він, поклавши долоні на широкі груди П’єра зліва. І почав робити штучне дихання, рівномірно між видихами натискаючи на грудну клітку.

Кому розтирати? — не зрозуміла я в перший момент. Мене трясло від холоду і жаху. Але тут же здогадалася і почала масажувати холодні руки П’єра, спочатку одну, потім іншу. Рятівник набирав повітря і сильними поштовхами переганяв його в рот П’єра, продовжуючи методичний непрямий масаж серця.

Почулася сирена, машина «Швидкої» зупинилася вгорі на набережній, нас освітили миготливі сині вогні. Бригада спустилася до річки, відтиснувши нас, лікарі взялися за П’єра. Біле обличчя закрили кисневою маскою, тіло поклали на ноші і понесли в машину.

Хтось накинув мені на плечі сіру ковдру; я ледве усвідомлювала, що відбувається. Механічно рухаючи ногами, рушила до «Швидкої» — але до машини мене не пустили.

— Проводяться реанімаційні заходи, — офіційним голосом сказав один із лікарів. За склом дверей виднілася метушня, бригада щось передавала одна одній поверх накритого простирадлом тіла, здається, з П’єра знімали одяг…

— Це мій друг… — прошепотіла я, з жахом усвідомлюючи, що зовсім недавно говорила те саме в подібній ситуації. Моє життя перетворилося на якийсь фільм жахів…

— Нічим не можу допомогти, — відгукнувся лікар. — Вибачте, мадемуазель, — і він зник у кабіні «Швидкої допомоги».

Приїхали дві патрульні машини, звідти вилізли четверо поліцейських у кашкетках а-ля Шарль де Голль. Двоє в супроводі все того ж лікаря спустилися на набережну, двоє інших рушили по мосту.

— Бон нюї, мадемуазель, месьє, — привітався поліцейський. — Співчуваю, мадемуазель, бригада зробить усе можливе. Розкажіть, що сталося?

Я подивилася вслід «Швидкій», що від’їжджала.

До набережної тим часом під’їхала ще одна карета з червоними літерами AMBULANCE, звідти вийшли двоє з ковдрами і чемоданчиками, попрямували до нас.

Поліцейський із сухим, витягнутим обличчям кинув погляд через плече.

— Ми тримаємо зв’язок, мадемуазель, і повідомимо вам, щойно реанімація дасть якісь результати. Будь ласка, зосередьтеся на моїх питаннях. Що сталося?

Підійшли лікарі з нової бригади, один взяв мою руку і став слухати пульс, інший накинув ще одну сіру ковдру на наскрізь мокрого рятівника П’єра. Той стояв босий на холодних каменях набережної, в калюжі з води, що натекла з нього.