Розділ 24. Кохання і усе інше

Елайя мало не силоміць запхав мене в таксі:

— Їдь додому, чуєш? Додому, Ліндо!

Мене трясло, я нічого не тямила, адреналін зашкалював. Що я щойно зробила, чому? Елайя назвав водію адресу і грюкнув дверима, я не бачила його обличчя. Та й не хотіла — бачити на чиємусь обличчі посмішку в такий момент… Адже Гійом помер! Через мене! Чорт, адже це сталося знову! Знову!!! Я заметалася по таксі, смикаючи ручки дверей.

— Зупиніть! Куди ви мене везете?!

Треба щось робити, розповісти комусь, хто зможе зупинити це безумство!

— Тихо, мадемуазель! — прикрикнув водій таксі, обертаючись. — Що це на вас найшло? Я везу вас додому, як велів той месьє. Тут недалеко, сидіть. У центрі пробки, правда, але вам корисно заспокоїтися. Ви якась знервована і.. розтріпана.

Це було найжахливіше, що парижанин міг сказати дамі, практично образа. Напевно, він зрозумів, у якому стані я перебуваю, і намагався достукатися до сутінків моєї свідомості. Але я не могла сидіти на місці.

— Додому? Мені треба на Міст Мистецтв! Повертайте!

— У такому стані? Та ви стрибнете!

— Що? У мене там зустріч, мене чекають! Там П’єр! Та зупиніться ж!

Водій був доволі молодий, мабуть, років двадцять два, трохи старший за мене. Може, й справді злякався за мене, не знаю, але він спробував умовити їхати додому, часто поглядаючи в дзеркало заднього виду, я бачила його тривожні очі.

— Вам треба заспокоїтися, мадемуазель… ваш хлопець сказав…

— Він мені ніхто! Негайно розблокуйте двері, або я відкрию вікно і буду кричати! Мій хлопець помер зовсім недавно. І щойно ще одна людина покінчила з собою через мене. Якщо я зараз потраплю додому, то викинуся у вікно! Випустіть мене!

— Гей, гей! — Водій повернувся, ми якраз зупинилися на світлофорі. — Якщо все так погано, вам не можна залишатися самій. Можете поговорити зі мною. У такі моменти корисно…

Я залишила спроби щось відкрити — він заблокував і двері, і вікна, — і подивилася йому в очі. У хлопця було доволі приємне обличчя, і, здається, він щиро мені співчував.

— Мене чекає старий друг, — намагаючись говорити чітко і спокійно, промовила я. Всередині все кипіло, руки починали тремтіти. — Йому я все розповім. Відкривати душу незнайомим людям я не звикла, вибачте. Негайно випустіть мене, прямо тут. Або я розіб’ю ваше чортове скло. Я буду кричати, а навколо повно людей. Хочете великих неприємностей, юначе?

Він уважно подивився на мене, потім знизав плечима.

— І чого я лізу не в свою справу? Робіть, що хочете, хоч з Моста самогубців стрибайте, хоч у вікно викидайтеся, я-то тут до чого? — Повернувшись, він натиснув кнопку на своїх дверях, щось клацнуло. — У мене своїх турбот вистачає, людей від смерті відмовляти! — роздратовано закінчив він.

Я смикнула ручку дверей — усе відкривалося.

— Дякую, — пробурмотіла я, знесилена від цієї суперечки. — Я не збираюся стрибати, правда. Просто мені дуже погано. А там чекає мене друг. Він уміє слухати…

Обірвавши свої виправдання, я витягла з клатча всю дрібні гроші і простягла йому:

— Ось.

— Мені вже заплатили, — відвернувся він. — Якщо обіцяєте не стрибати, давайте довезу до Моста? Туди ще десять хвилин.

— Я краще пішки, трохи заспокоюся. Дякую за співчуття. У наш час небагато хто здатен на це. Всього доброго, — збентежено пробурмотіла я і грюкнула дверима. Таксі ривком смикнулося з місця: уже горів зелений, і нам давно сигналили з усіх боків.

Я глибоко вдихнула холодне повітря і попрямувала в бік Сени. Іти звідси не набагато довше, ніж їхати, особливо якщо знати короткий шлях, яким я і йшла.

Спочатку я мало не бігла, під натиском бурі, що здійнялася в душі. Венсан покінчив із собою через мене! Лише зараз до мене дійшло це. Ще один художник загинув через мене, та що зі мною не так? І головне, Гійом — я й подумати не могла! Так, він іноді поглядав на мене масно, пару разів намагався мацати, — але ніколи нічого такого… Ніколи жодних серйозних почуттів... Раптом згадався його погляд на сходовій клітці, коли я запрошувала художника на обід до Елайї, — дивно серйозний і водночас наче беззахисний. А перед цим на фуршеті, коли він упустив канапе на мій костюм? Тоді Венсан зізнавався мені в коханні — безладно і пристрасно. Я ж мріяла від нього позбутися і не надала його словам значення.

У наш час не закохуються без взаємності! Якщо тобі не відповідають взаємністю, ти просто втрачаєш інтерес і переключаєшся на когось іншого. Особливо чоловіки. Венсан, Боже! Як давно це у нього? Портрет… я здригнулася, згадавши, як любовно, з справжньою ніжністю були виписані деталі, взагалі все. Неперевершена картина. Але Гійом, через мене… Скільки ще буде смертей? Що мені зробити, щоб припинити цей ланцюжок?

П’єр чекає на мене. П’єр допоможе, він сказав, що знайшов щось. Що він говорив по телефону? Якесь незрозуміле слово. Еліл? Що це означає? Може, я недочула, він сказав «біжи»? Ні, куди, навіщо. Еліл, еліл… молив? Ні, не те. Ну гаразд, скаже при зустрічі. Навряд чи це щось важливе, інакше він би одразу повідомив. Хоча, можливо, він не зміг пробитися крізь мою істерику…

Сумбурними думками я намагалася приховати від себе головне — найжахливіший спогад. Я сказала Елайї, що не хочу його бачити! Накричала на нього, відштовхнула, обізвала… Ось це дійсно кінець. Але він справді жахливо мене засмутив. Посміхатись в такий момент! Чому? Що він за людина? Ні, не розумію.