Розділ 23. Мармурова статуя і купка льоду

— Стій! — я зупинилася, наче вкопана. Що це таке? Що це означає?!

Прямо переді мною на білій стіні висів мій портрет. Я стояла перед ним, важко дихаючи, і не впізнавала руку художника. Це не Мішель, однозначно. Я бачила всі свої портрети його пензля, але навіть якби це була незнайома мені картина, я б впізнала манеру. Тут було щось зовсім інше. Щось дуже ніжне, м’яке… якесь неймовірне обожнювання відчувалося в цьому портреті. Мене наче обпекло, коли я це зрозуміла. Картина була намальована майже в пастельних тонах — я стояла на набережній Сени, навпроти острова Сіте, праворуч виднівся силует Нотр-Дам де Парі. Вітер розметав моє волосся, і на тлі сірого неба золотаві локони були як німб.

Лише через кілька секунд я помітила, що Елайя, який зупинився поруч, задумливо вивчає портрет. Потім його погляд перемістився на моє здивоване обличчя — він наче вперше мене побачив.

Темний силует, якого я спочатку не помітила, відліпився від стіни біля портрета і наблизився до нас.

— А ось і голуб’ята! — насмішкувато промовив хрипкий голос.

Я впізнала Венсана. О ні, тільки не він, тільки не зараз і не тут! Невже знову п’яний? Лише б не влаштував чергову огидну витівку!

— А ось і автор, — анітрохи не здивувавшись, відгукнувся Елайя.

Частково закривши портрет, Гійом стояв, тримаючи руки в кишенях і похитуючись із носка на п’ятку і назад. Він обпік Віріела ненависним поглядом.

Я намагалася осмислити репліку Елайї. Що він сказав? Венсан — автор портрета? Такого не може бути, тому що не може бути ніколи! Я знаю руку Гійома, тут — зовсім інша манера. Хоча… я придивилася. Так, мазки покладені нерівно, як зазвичай у Венсана, але настрій, фарби, наче легкий флер, що лежить на всьому, — усе інше, абсолютно не в його дусі! І написано акуратніше, ніж зазвичай малює Гійом. Деталі виписані ретельно, навіть любовно. Любовно…

У мене перехопило подих. Як же так! Тобто там, на обіді у Елайї, це був не хвилинний сплеск, не реакція на мою витівку? Ну, те, що він кричав, наче любить мене?

Я подивилася на портрет по-новому. Це малювала безнадійно закохана людина, одразу видно. Ніколи б не подумала, що вульгарний сатир Венсан здатен на таке почуття! Виходить: Жан-Жак, потім Мішель, тепер Венсан… вони всі по черзі закохувалися в мене. Це лестить, звісно, але… чому? Справжній шок.

Гійом скривився.

— Не буду брехати — моя найкраща робота, — він наче виплюнув ці слова Елайї в обличчя, наче мав на увазі прямо протилежне. — І тобі вона не дістанеться.

Сніжний принц підняв брову. Вони стояли один проти одного: потемнілий,  Венсан, зі своєю еспаньйолкою і справді схожий на сатира. І Елайя, білий, як сніг, такий приголомшливий і прекрасний, сині очі його сяяли шаленим веселощами. Що тут смішного? Це ж жахливо!

Венсан хитнувся ще раз, уже з боку в бік. На ньому були темні джинси і темний джемпер із вільними рукавами. Він завжди виглядав худим, але сьогодні щоки якось надто запали, очі потьмяніли. Бліді, майже білі губи склалися в усмішку:

— Краще вже не намалюю. Та й навіщо? Цим все сказано.

Він перевів погляд на мене. Ні, Гійом не п’яний, але що з ним? Венсан хитався, здавалося, він ось-ось упаде.

— Я не потрібен тобі, крихітко, але йому ти також не дістанешся, — хрипко пробурмотів він, нахиляючись до мене. Я мимоволі відсунулася. Його очі були зовсім каламутними — здавалося, він був на останньому подиху. Та що з ним таке?!

— Гійоме, негайно припини цю огидну сцену! — зашепотіла я йому. — Будь ласка, заспокойся!

— Пізно… — процідив він, роблячи крок уперед і штовхаючи плечем Елайю. — Пізно, крихітко. Тепер уже… все одно. Я все… сказав… що хотів. Придивись уважно… і все зрозумієш. Ад’є, крихітко… Навряд чи ще… побачимося.

Він упирався плечем в Елайю, і лише це, здається, тримало його. Венсан нарешті вийняв руку з кишені і простягнув до мене, намагаючись доторкнутися до мого обличчя. Я відсахнулася, ледве стримавши крик. Його долоня була вся в крові, кров капала з пальців, рукав джемпера був мокрий від крові. Лише зараз я помітила, що кров була під його ногами, розпливалася калюжкою навколо черевиків.

— О Боже!

Венсан почав завалюватися на мене, але Елайя його відштовхнув — і художник перекинувся навзнак на блискучу підлогу, розкинувши худі руки. Рукави задралися, оголивши залиті кров’ю зап’ястя з розрізаними венами.

Я скрикнула, але тут же затиснула собі рот, щосили кусаючи долоню.

— Він… та що ж це таке?!!

Але дивилася я при цьому не на Венсана. Збоку, біля стіни, завмер Бальтазар Камю, він втупився на нас, я навіть бачила, куди точно спрямований його погляд — у той бік, де впав Гійом Венсан, але не на нього, а вище… вище… туди, де в повітрі погойдувалася, невидима ні для кого, крім нас двох, таємнича квітка, хижо тріпочучи темними пелюстками.

Навколо пролунали вигуки, натовп розступився і знову нахлинув. Люди схилилися над художником. Очі його закотилися, ноги сіпалися.

— Він же вмирає! «Швидку», швидко викличте «Швидку»! Елайя, ми повинні…

Я схопила його за руку.

— Будь ласка, негайно виклич… Що це я, у мене ж є…