Розділ 22. Виставка

У день виставки я підскочила ні світ ні зоря, поблукала по квартирі, приготувала сніданок, але не змогла їсти. Тоді вийшла на вулицю і довго гуляла, ненадовго присідаючи на лавках у скверах. У центрі Парижа багато маленьких сквериків, загублених серед переплетення вузьких вулиць. До дев’ятої я була в саду Тюїльрі, де є підземний спуск, що веде до входу в Лувр — не головного, під скляною Пірамідою, а через торговий центр «Карусель» (тут практично не буває черг). Купивши квиток в автоматі, попрямувала до музею, до залів середньовічного мистецтва. Поки П’єр зайнятий підготовкою номера, я можу трохи допомогти розслідуванню і пошукати темну лілію на портретах Корнеля де ля Е та інших картинах, починаючи з цього часу.

Однак із Лувру я вийшла зовсім розгублена. Однозначно, містер Віріел затьмарив мій розум. Як можна було сподіватися знайти щось тут, навіть після розповіді месьє Мануре? Звісно, лілій тут було хоч греблю гати, і золотих, і білих, і темних. Від їхньої кількості просто паморочилося в голові. Тільки це були не ті квіти — а суцільно геральдичні лілії французьких королів. Які, як уже зійшлися сучасні вчені, ботаніки, історики та інші, і не лілії взагалі, а іриси, жовті болотні іриси.

Засмучена, я сіла в кафе в «Каруселі» і замовила каву з круасаном. Ниточка обірвалася. Чи я просто не змогла правильно використати отриману інформацію?

Вдома на мене чекав знайомий бежевий конверт, надписаний акуратним професорським почерком. Я нетерпляче роздрукувала і пробігла лист очима.

«Моя маленька дівчинко! Висловлюю тобі глибокі співчуття. Шкода, що я так і не познайомився з Мішелем. Судячи з твоїх описів, месьє Жаро був гідним юнаком із великим майбутнім, хоч і художник. Ти знаєш, я все життя вивчав, пробач за тавтологію, життя поетів і тому маю уявлення про те, що вони собою являють (знову мимовільний повтор). Тому хочу попередити тебе не пов’язувати долю з цією братією: поети вкрай ненадійні в особистому житті (за рідкісним винятком, які лише підтверджують правило). Не кажучи про те, що багато з них рано помирають (що ми бачимо на прикладі Жан-Жака), завдаючи своєю смертю багато болю рідним. Ти ж знаєш, я переживаю за тебе, дорога доню. Постарайся наступного разу знайти собі чоловіка, на якого ти могла б цілком покластися і в цьому питанні також. Після дотримання належної жалоби, звісно».

Ох уже цей «сеньйор професор»! Про моє особисте життя тато турбується більше за мене. Сівши до ноутбука, я накидала відповідний лист.

«Дорогий тату, дякую за співчуття! Ви, як завжди, піклуєтеся про моє майбутнє. Однак дозвольте вам зауважити, що я вже доросла дівчина і два роки живу самостійно. Сподіваюся і далі продовжувати в тому ж дусі…» Так, гаразд, з іронією закінчили, треба розповісти про зміни в житті. «Я була на обіді у свого боса, містера Віріела. Якби ти бачив його особняк! Справжній палац. Після обіду містер Віріел запросив мене на Великодній ярмарок у «П’єр Карден Еспасе», це захід найвищого рівня. А ще мою статтю про Мішеля прийняли в нью-йоркський «Artnet Magazine», ти можеш купити журнал і прочитати. Напишеш мені, що ти про неї думаєш. Напевно, я зроблю репортаж про відкриття ярмарку, і його також можуть надрукувати в нью-йоркському журналі. Уявляєш? Живу у Франції, а друкуюся в Нью-Йорку! Так і чую твій спокійний голос: «Чи варто було заради цього їхати з дому?» Звісно, варто! Адже тут я зустріла містера Віріела…»

Ну досить, про Елайю більше ні слова, а то тато ще вирішить, що у нас щось є.

Після листа я змогла зосередитися і дописала статтю. Коли я думала про Елайю, слова самі собою лягали на екран, тож я швидко і легко сформулювала думку про надихаючу роль краси. Завтра вичитаю і відправлю леді Меган. Їй подобаються мої статті! А мені подобається, як вона платить…

Після обіду я почала вдягатися і приводити себе до ладу. Відкриття призначене на п’яту, спокійно встигну помити голову і доїхати до Єлисейських полів. І чому я не погодилася, коли Елайя пропонував підвезти? Ні, раптом у машині знову опиниться Наталі! Досить з мене сюрпризів, краще сама.

Коли я вийшла з метро на Єлисейських полях, починало смеркати. Навколо вже запалювалися вогні, вулиця наповнилася людьми. Туристів наче магнітом притягує до Парижа, французької мови на Єлисейських майже не почуєш.

«Центр П’єра Кардена» був яскраво освітлений. Я пробралася між машинами, що під’їжджали, назвала своє ім’я на вході і пройшла всередину. Коли я роздяглася і попрямувала до виставкової зали, раптом помітила, що на мене дивляться. Постійні допитливі і зацікавлені погляди чоловіків. З одного боку, це було приємно, але загалом мені стало незатишно. Раніше на мене не звертали стільки уваги! Я міцніше стиснула свій новий, шитий бісером клатч. Після рюкзачка він здавався крихітним, вдома мені довелося багато разів перекладати речі туди-сюди. Виявилося, що в клатч можна покласти лише кредитку, ключі і трохи дрібниць із носовою хусткою та блиском для губ, щоб він не виглядав роздутим.

Опинившись серед картин, я відчула себе впевненіше і рушила в обхід виставки, поки не почалася урочиста частина. Мені треба заспокоїтися. Серце калатало, як шалене, дихання перехоплювало. З Елайєю ми домовилися знайти одне одного на виставці, і я кидала навколо швидкі погляди, видивляючись його.

— Гей, Ліндо!

Я обернулася. Від стендів до мене поспішав Бальтазар.

— О, привіт!

Ми обмінялися поцілунками, як прийнято у французів.

— Слухай, це щось! — відтягнувши мене вбік, зашепотів Камю. — Я не дуже добре знаю цю публіку, але дехто мені все ж знайомий. Ти в курсі, хто тут зараз тусується?