Розділ 19. Не може бути!

На художнику були ті самі блакитні джинси, в які він був одягнений, коли я його запрошувала, — потерті, не дуже чисті, з діркою на коліні. Хоч заляпаний блейзер він, на щастя, змінив на чистий і в міру новий кремовий джемпер. Сніг з нього зчистили, але тканина на джинсах намокла і потемніла.

Елайя підвівся:

— Прошу до столу.

Мануре встав:

— Дозволите попіклуватись за вами за столом, мадемуазель?

— Якщо це рішення залежить від мене… — посміхнулася я йому, відчуваючи, що посмішка виходить більше вимучена, ніж зваблива.

Венсан рішучим кроком з келихом в одній руці наблизився до мене, обійняв за талію:

— Відвали, донжуане, сьогодні про неї піклуюсь я.

— Гійоме, заткнися! — прошипіла я йому.

— Більше ти мене не заткнеш, крихітко, — художник нахабно усміхнувся мені в обличчя.

— Я тобі не «крихітка»!

Мені було соромно за Венсана, але ніхто, здається, не звертав на його витівки уваги. Мануре запропонував мені руку, і я з вдячністю прийняла її. Бальтазар дружнім поштовхом у плече відштовхнув Венсана від мене:

— Привіт старому знайомому, Гійоме!

— І ти тут, гноме? — озирнувся Венсан. Бальтазар ошкірився:

— Краще мати низький зріст, ніж низьку душу, друже!

Гійом не відповів, але погляд його сказав багато.

У світлій їдальні неголосно грала музика. Місця за столом виявилися підписаними — на тарілках лежали картки з іменами. Мануре сів праворуч від мене. Ліворуч опустився куратор із Музею сучасних мистецтв Картьє. Судячи з виразу обличчя, він був ображений моїм сусідством.

Бальтазар, на мій жаль, сидів по інший бік столу. Він також засмутився, але не збентежився і одразу зав’язав бесіду з Наталі, періодично відпускаючи їй тонкі компліменти. Руайон розцвіла. На щастя, і Венсан був на іншому боці — втім, це не завадило йому тут же підняти келих:

— За твоє здоров’я, крихітко!

На мить усі озирнулися на мене. Я почервоніла від сорому за свого протеже. Усе, Гійоме, востаннє маю з тобою справу!

Елайя сидів далеко від мене, я не могла бачити його, не нахиляючись, бо його загороджував Картьє. Здається, він нічого не їв. Після закусок, надто рясних, на мій погляд, виникла пауза. Принесли інше вино — біле, легке, доволі сухе. Елайя запросив Венсана переговорити наодинці, і вони прогулювалися вздовж вікон. Звідси не було чути, про що вони говорять; Елайя був суворо офіційний, як і протягом усього вечора, а Гійом гарячкував. Коли подали суп, господар дому повернувся за стіл.

Я почувалася ніяково. Майже всі гості ігнорували мене, спроба зав’язати світську бесіду з Картьє закінчилася повним провалом: куратор відділу живопису здивовано втупився у відповідь на мою репліку і відвернувся. Лише Мануре звертав на мене увагу — але його залицяння ставали дедалі нав’язливішими. Я пошкодувала, що так багато посміхалась йому.

Лефевр-Бойом і Картьє гаряче обговорювали статтю головного реставратора Лувру. Вийшовши в спеціалізованому виданні, вона викликала пересуди лише в вузькому колі спеціалістів, але після крадіжки невідомих полотен із музею (я смутно згадала, що чула цю новину по телевізору кілька днів тому) статтю передрукували в «Ле Паризьєн».

Я не встигла прочитати статтю через клопоти з похоронами, хоча зазвичай намагаюся відстежувати такого роду публікації, — тому прислухалася.

— …стверджує, що багато картин, визнаних експертами підробками, насправді є оригіналами. А те, що вони виглядають так, наче їх учора намалювали, його не бентежить. Пише, що хімічний склад фарби того часу не підвладний часу. А те, що всі відомі шедеври живопису старші за дві-три сотні років потемніли — пояснює тим, що фарби нібито виснажуються від перегляду картини, — з насмішкою прокоментував Лефевр-Бойом. — Це месьє директор реставраційної майстерні Лувру називає гіпотезою.

— Нісенітниця! — сказав Картьє.

— Як він пояснює цей феномен із фізичної точки зору? Сила погляду вибиває з полотна електрони? — добродушно поцікавився месьє Мануре.

— Містична дурня, — пирхнув Картьє.

— Звісно, дурня, — різко підтвердив Лефевр-Бойом. — Хто тільки поставив на відповідальну посаду такого ідіота? Він що, наступним кроком запропонує взагалі не експонувати живопис?

— Ну-ну, мій дорогий, кожен має право на свої погляди, якщо добре виконує прямі обов’язки. Я знайомий із месьє директором майстерні — він свою справу знає краще за багатьох.

— Викрадені полотна — підробка! — відрубав Картьє.

— Ви просто заздрите, що вони не вам дісталися, — прожурчав Каміль і нахилився до мене: — А що ви думаєте з приводу цієї вкрай загадкової крадіжки, мадемуазель? Злочини такого масштабу збуджують… уяву, чи не так?

Пауза в його словах була… збуджуючою. Напевно. З точки зору літнього бонвівана. Незважаючи на спроби підбити до мене клинці, я була вдячна Мануре за його рішення залучити мене до бесіди, адже починала відчувати себе невидимкою.

— Я не реставратор і не експерт, не можу судити про справжність полотен, — обережно сказала я, згадуючи картину мадам Оріллі. — Але одна моя знайома, власниця антикварної крамнички, знайшла картину, за описом схожу на викрадені. Не в тому сенсі, що їй продали одну з луврських, — виправилася, — а в сенсі, що картина при абсолютній схожості манери письма з оригіналами часів проторенесансу має надто яскраві і живі фарби, наче її закінчили лише тиждень тому. Вона… дихає. Якщо це підробка чи стилізація — то неймовірно, немислимо талановита! — я замовкла, збентежена власною запалом. Я ж обіцяла мадам Оріллі нікому не розповідати про знахідку, а тут мало не розляпала все.