Розділ 18. Як у казці

Сусідка по салону також не відчувала захвату від нашої зустрічі. За всю дорогу ми не промовили ні слова. Мене неприємно кольнула думка про те, що Елайя запропонував підвезти і її також. А вона, чому вона погодилася? У неї ж своя машина, хоча і без особистого шофера... Ах так, на обіді, звісно, буде вино, і вона, мабуть, не хотіла сідати за кермо на зворотній дорозі. Усе пояснюється… але не дуже приємно. Поїздка виявилася зіпсованою. Я-то сподівалася на романтику — в лімузині по вечірньому Парижу наближатися до дому Елайї, передчуваючи події на обіді — обмін поглядами, випадкові дотики, можливо, лише нам зрозумілі натяки. Він так просив приїхати… Я згадала смуток у його голосі, коли він сказав: «Заради мене». Елайя чекає, він хоче мене бачити. Гаразд, заради цього я переживу Наталі на обіді. І всіх інших, хто ще там буде!

Пішов сніг. Я приникла до вікна, роздивляючись несподіване явище. Кінець березня! Рідкісні і великі, наче з пуху, сніжинки легко падали на тротуари, на дахи будинків. Білі вулиці вечірнього Парижа, м’який напівтемний салон, зелені вогники на дверних ручках, ледь чутний гул двигуна дорогого автомобіля і сніжинки, крізь які він плавно котить — казкова, заворожуюча атмосфера. Якби не Наталі Руайон, я б насолодилася нею сповна. Але недоброзичлива присутність відчувалася так явно, так гостро, наче брудна пляма на білосніжному простирадлі. Мені однозначно не подобається ця жінка, власниця «Lege artis» і колишній арт-дилер Мішеля, вирішила я. І вона також абсолютно точно не в захваті від Лінди Мітчелл.

Лімузин привіз нас до багатого особняка. Я з напіввідкритим ротом стежила, як машина описує півколо по двору. Звісно, я знала, що особняк належить приватній особі, але це ж історичний об’єкт! Фактично в центрі Парижа — він має коштувати просто казкових грошей!

Запаморочилося в голові: я раптом усвідомила, наскільки Елайя, мабуть, багатий.

Лакей розчинив переді мною дверцята машини, інший у цей час відчиняв двері перед Наталі. Ми обидві вийшли з лімузина, попрямували до будинку. Хоча я б назвала це палацом. Серце калатало, коли я йшла до мармурових сходинок. Перед ганком стояли кам’яні вазони з темно-зеленими кущами. Ноги відмовлялися нести мене, і я мала згадати прекрасне обличчя Елайї, його очі — потеплілі, як він дивився на мене в Опері до появи Катрін. Лише це спогад і його слова дозволили мені доволі твердо піднятися по сходинках. Вечоріло, вікна по обидва боки великих дверей світилися білим світлом.

Яскраво освітлений хол засліпив мене, я на мить розгубилася, мружачись і кліпаючи. Незнайомий голос прошепотів у вухо:

— Дозвольте ваші речі, мадемуазель, — і чиїсь спритні руки витрусили мене з куртки. Я допомогла зняти шарф і віддала темному силуету. Не встигла я розгледіти в ньому ще одного лакея в строгому костюмі, як він уже зник у глибині холу. Але де Елайя, чому не він зустрічає мене?..

Другий лакей тим часом спіймав недбало скинуту з плечей хутряну накидку мадам Руайон. Біля нас матеріалізувався ще один гладкий, як манекен, лакей:

— Я проведу вас до Срібної вітальні.

Де Елайя? Я була зовсім збита з пантелику, засліплена світлом і блиском ламп, тож не встигла нічого розгледіти в холі. Наталі попрямувала за лакеєм кудись праворуч, я пішла за нею, нічого не розуміючи. Початок не виправдав моїх сподівань. Можливо, коли я побачу Елайю, стане легше. Поки що величезні приміщення особняка пригнічували мене.

Лакей провів нас через галерею — з одного боку завішені білими шторами напівкруглі, від підлоги, вікна, з іншого — картини в важких позолочених рамах. Я впізнала пару полотен. Все одно що йти по музею, чесне слово! Потім ми минули пару кімнат у стилі рококо. Музей, справжній музей. Далі ми перетнули ще один невеликий хол, з якого вгору вела інша сходи, не парадна, — і потрапили до Срібної вітальні.

Назва цілком виправдовувала себе — білі стіни і білі ж меблі наче відливали сріблом. Тут обстановка виявилася більш звичною — сучасною, навіть модерновою. Я відчула себе трохи легше. Але де ж господар цього сніжного величчя?

При нашій появі троє чоловіків підвелися з дивана.

— Радий вітати вас у моїй скромній обителі, — промовив Елайя, і голос його був по-справжньому крижаним. Такий офіційний. Він швидко підійшов до нас, поцілував руку Наталі і повів її до компанії, кинувши на мене такий погляд, наче я була порожнім місцем. На ньому був перлинно-сірий костюм, біле волосся спадало на плечі, наче рідке срібло.

— Мадемуазель Мітчелл, — холодно кинув він. У яскраво-блакитних очах не промайнуло й натяку на теплоту.

Я залишилася стояти стовпом, миттєво заморожена. Що все це означає?

Мене підхопив під руку Каміль Мануре:

— Маленька чарівна помічниця містера Віріела! Дозвольте провести вас.

Може, це правила етикету, прийняті у вищому світі, а я, звісно ж, не в курсі? Знову кольнув сором: я з іншого кола, тут усе мені чуже.

Біля дивана на скляному столику стояли келихи з аперитивами. Елайя підвів Наталі до дивана.

— Що будете пити, мадемуазель? — галантний турок дочекався, коли я опущуся в крісло навпроти дивана, і сів поруч. Біля мене з’явився черговий лакей — я ніяк не могла зрозуміти, той самий чи інший. Усі вони тут були на одне обличчя.

Я боялася здатися смішною у своїй повній необізнаності в етикеті, але оскільки ці правила дійсно були мені незнайомі — робити нічого, хай знають, що я не знаю.