Розділ 16.1 Дійсність

Вів’єн також здивувалася, але коли я навела їй свої доводи, показала два великі пальці:

— Чудова ідея. Їдь!

Дорогою до офісу леді Бохема я двічі дзвонила П’єру, але він не відповідав. Офіс розташовувався в шикарному бізнес-центрі. У будівлі модернової архітектури — незвичайний силует, багато скла, металеві конструкції ззовні — було доволі порожньо. Юнак за стійкою адміністратора з деяким сумнівом прослідкував, як я наближаюся до нього. Мабуть, він помітив, що я прийшла від метро, а тутешні відвідувачі на метро не їздять. Он які машини на парковці перед бізнес-центром.

— Мітчелл до леді Бохема, мені призначено.

Він звірився зі своїми записами і кивнув:

— Звісно, мадемуазель. Другий поверх, праворуч.

Я крокувала порожнім коридором, потопаючи в ворсі м’якого килима і гадаючи, чому офіс леді Меган розташований тут, а не там же, де знаходиться редакція паризького «Artnet Magazine»?

Коридор перегороджувала скляна стіна, на дверях висіла стильна табличка з матового скла, на ній золотими літерами було вигравірувано: «Нью-Йоркська редакція «Artnet Magazine». Нью-Йоркська редакція, дивні діла твої, Господи! Що не поділили паризька і нью-йоркська редакції, раз їм знадобилися різні офіси в одному місті? Втім, яка мені різниця? Я натиснула кнопку вишуканого золотого дзвінка.

Двері негайно відчинила симпатична блондинка, сяючи посмішкою. У великому приміщенні, залитому денним світлом, стояло кілька столів, між ними — пальми в кадках. На стінах висіли кашпо з традесканціями, зелені кучері звисали мало не до підлоги. За столами сиділи дівчата — лише жіноча стать. Хм, відзначила я цей факт. Головне — субота, а тут стільки людей!

Мене провели до кабінету головного редактора. Двері сюди вели також скляні, але з матового, практично непрозорого скла.

Тут було світло і радісно. Леді Бохема встала з-за столу мені назустріч, провела до м’якого шкіряного дивана. Усміхнена блондинка принесла нам каву, поставила на скляний столик біля дивана. Я присіла на краєчок, трохи ніяковіючи від того, як вони зі мною носяться.

Блондинка наостанок осяяла мене зовсім уже сліпучою посмішкою, попросила звертатися до неї, якщо що, і зникла, залишивши наодинці з головним редактором.

— Не соромтеся, дитя моє, — ласкаво промовила леді Бохема, підсуваючи мені кришталеву вазочку з печивом. — Дієтичне, без цукру.

Я взяла печиво, збентежено постукала ним об блюдце, струшуючи крихти, почуваючись ніяково в своїх уже трохи потертих на швах джинсах. Леді Бохема виглядала бездоганно і нестерпно елегантно — кремовий вовняний костюм, замшеві туфлі, колготки з мереживною стрілкою — а ноги! Міцні, гарні… І всі дівчата в офісі виглядали також дуже доглянуто. Навряд чи жінка, яка так піклується про дрес-код, зацікавиться мною як працівницею.

Леді Бохема дивилася на мене без жодного збентеження, поклавши руки одна на одну на коліні. Манікюр у неї також був бездоганний. Сірувато-блакитні очі її трохи нагадували очі Елайї, але в них не було шматків льоду — ні, тут зовсім дрібні крижинки плавали в озерці м’якого світла.

— Що сталося між вами і месьє Ноташоном, вашим редактором? — поцікавилася леді Бохема. — Хотілося б почути вашу думку, дитинко. Ноташон лише плювався.

— О… — Вона, виявляється, дещо знала. Спеціально цікавилася чи між редакціями ходять якісь чутки? Хоча хто стане розпускати чутки про фрілансерку, кому я потрібна? Тоді звідки?

— Моя стаття, — поспішно сказала я. — Ноташон відкинув її, сказав, його не цікавить таке. Мовляв, мистецтво — це бізнес…

Леді Бохема похитала головою.

— Бізнес, звісно, бізнес. Але втрачати перспективних співробітників не в правилах нашого видання. Я переглянула вашу статтю, дитя моє. Я в захваті. Думаю, ми знайдемо їй місце на сторінках нью-йоркського журналу.

— Справді? — Від несподіванки я поперхнулася, закашлялася. — Ну, це було б…

Леді Бохема, граціозно підвівшись, підійшла до столу, натиснула кнопку на комунікаторі:

— Ліззі, зайдіть до мене.

З’явилася усміхнена блондинка, здається, посміхаючись ще ширше, якщо це було можливо.

— Так, мадам?

Бохема простягла їй тонку папочку в пластиковій обкладинці:

— Відправте до Нью-Йорка, хай знайдуть місце в наступному номері. І прізвище на обкладинку, звісно.

— Так, мадам.

Напевно, я сиділа з роззявленим ротом.

— Але стаття про французького художника, чи буде вона цікава вашому читачу?

Мадам Бохема повернулася до мене з проникливою посмішкою:

— Ми не такі консервативні, як ваші французькі адміністратори. Стараємося висвітлювати мистецтво всього світу. Можете погортати на сайті архів нашого видання і переконатися. Краса — вона скрізь, не лише в Парижі.