Розділ 15.3

— Сестра привезла з монастиря. Це в Нормандії, десь у глушині, вона їздила на хрещення онучатого племінника. Привезла мені як було — в павутинні, пилюці…

Старенька простягла до картини тремтячу руку, але відсмикнула. Мене також пробирала дрож, хоча тут було тепло. Фарби надто яскраві. Картина тринадцятого-чотирнадцятого століття (або пізніше, якщо це північне відродження) давно потемніла б. Але Боже мій, яке воно все живе! Від картини йшла благодать — лише так можна назвати неймовірно тепле і світле почуття захоплення на межі благоговіння, що виникло в душі. Наче не дитину, а мене обіймала жінка на картині, і я відчувала безмежну повноту її любові. А немовля… Не можна було збрехати, дивлячись у ці очі, що випромінювали, здавалося, весь біль світу — і при цьому заздалегідь прощали. Якщо полотно справжнє… то це ж сенсація!

— Я не вірю, — сказала я, відвертаючись.

— Але в душі знаєш, що це оригінал.

— Оригінал чого?!

— Ось цього не знаю, дитинко. Я думала, ти мені скажеш.

Похитавши головою, я кинула ще один погляд на картину.

— Що будете з нею робити, мадам Оріллі?

— Я думала, ти мені скажеш… — розгублено повторила старенька.

Ми стояли перед картиною, кожна по-своєму переживаючи зустріч із істиною. Мені здавалося, що полотно дихає, а зображені на ньому фігури — готові вступити зі мною в бесіду. Або навіть що вони вже ведуть розмову — нечутну, безсловесну розмову з моєю душею. Знайоме почуття: за цим диханням картини я майже завжди могла відрізнити оригінал від підробки чи репродукції, навіть якщо це репродукція повторює матеріали першооснови. Напевно, художник, коли малює, вкладає в своє творіння частинку себе, своєї душі, енергії, називайте як хочете, — і я смутно відчуваю це. Або дуже навіть яскраво, як зараз, наприклад. Картина наче кричала мені вголос: справжня!

Не можна було опиратися цьому голосу — але хто повірить, якщо я розповім про «дихання картини»?

— Треба запросити експерта.

— Ну, дитинко, де я того експерта дістану… — насупилася мадам Оріллі. — Приватний, мабуть, великих грошей коштує, а державний так і взагалі конфіскує, скаже, надбання республіки…

— А ви що хочете? Продати? У мене є один знайомий колекціонер.

Старенька дуже обережно погладила потемнілу від часу дерев’яну раму. Якщо тут колись і була позолота, вона давно злізла, не залишивши й сліду.

— Не хочу з нею розлучатися… Богоматір наче говорить зі мною. А Спаситель… — мадам Оріллі дістала з-за манжети хустинку, витерла очі. — Прощає всі гріхи. Тепер і померти не страшно…

Я повернулася до розчуленої старенької.

— Ну що ви, мадам Оріллі! Рано вам ще. Хочете, я спитаю у містера Віріела, чи немає у нього знайомого експерта? Якщо це оригінал, то його місце в музеї!

— Думаєш? — мадам Оріллі метушливо згорнула хусточку і засунула за манжет. — Все-таки недарма я тебе затягла, га? Тільки ти поки особливо не розголошуй, хочу, щоб картина у мене постояла. Хай твій експерт приїде, подивиться, там і вирішу, що робити.

— Це не мій експерт, мадам Оріллі, — зітхнула я. Йти не хотілося: так затишно стало в тісній комірчині на першому поверсі, куди ледь доходило сонячне світло з двору-колодязя. — Спитаю, ви чекайте. А тепер мені пора.

— Тільки більше нікому! — наголосила консьєржка. — Поки я не вирішила, ніхто інший не повинен знати.

Йдучи, я озирнулася. Мадонна ласкаво дивилася мені вслід, а немовля наче махнуло пухкою долонькою. Неймовірно! Поглинута собою, я піднімалася сходами.

— Це ж березневий номер! — закричала Вів’єн, щойно побачивши мене на порозі з журналом під пахвою. — Де ти його дістала?