Розділ 13.2

Сяяла позолота, блищав начищений мармур підлоги, червона килимова доріжка йшла вгору. У гардеробі Віріел допоміг мені зняти курточку. Я починала потроху відігріватися, і кінчики почервонілих пальців защипало. Весна цього року щось ніяк не настане.

— Мені здається, я її десь бачила, — зауважила я, намагаючись говорити недбало.

— Можливо, на виставці, — байдуже відгукнувся Віріел, здаючи наш одяг. — Вона донька леді Меган Бохема.

Ну так, точно! Той же типаж — вузьке обличчя, витончений видовжений овал, мигдалеподібні очі, вологі і блискучі, чуттєві рожеві губи. І те ж біляве волосся. Стара знайома? Вона невимовно, неможливо красива! Серце заныло. Звісно, він може вдавати байдужість, але ж зрозуміло, що поруч із такою дівчиною я просто ніхто. Якщо у Елайї такі знайомі… що ж, це справді лише ділова зустріч. Намагаючись упоратися з гірким розчаруванням, я випрямилася, напустила на себе незворушність.

— З ким ви хотіли мене познайомити, містер Віріел?

Обійнявши за плечі, він відвів мене вбік від метушні в гардеробі. Ми попрямували до сходів розкішним фойє з колонами, що йшли вгору, — і тут задзвонив телефон у сумочці. Це було несподівано, я про нього зовсім забула і навіть здригнулася, коли пролунав сигнал. Призупинилася, дістала слухавку, пробурмотівши:

— Вибачте...

Елайя з ввічливості відійшов, щоб не чути розмову. Побачивши, що дзвонить П’єр, я натиснула клавішу, піднесла слухавку до вуха і швидко заговорила:

— Привіт, вибач, я зараз не...

— Ліндо, за мною стежать!

Я замовкла від несподіванки. Потім обережно запитала:

— Про що ти?

— Мені здається, за мною стежить якийсь дивний чоловік. Або... — голос у П’єра був стривожений, у ньому чулася нервова дрож, а ще — передчуття, наче він стояв на порозі якогось надважливого відкриття.

— Який ще дивний чоловік? — завмираючи, прошепотіла я.

— Він не... Я жодного разу не зміг розгледіти його, так би мовити, повністю.

— Звернися до поліції!

— Боже мій, яка поліція?! Ну ні, вже хто-хто, а поліція тут точно не допоможе. Тут скоріше треба кликати Ватикан або, може, мисливців на... — останні слова П’єр промовив кудись убік, нерозбірливо.

Елайя запитально поглянув на мене, потім перевів погляд у бік сходів — пора було йти. Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися, чуючи швидкий стук серця в грудях, промовила:

— П’єре, вибач, я зараз у Гранд-Опера, і мене чекають. Усе ось-ось почнеться, я мушу йти, не можу говорити. Відповідай: тобі загрожує небезпека?

— Прямо зараз... ні, думаю, ні. Уже якийсь час я не бачив цієї людини, — говорив П’єр уривчасто, запинаючись, наче був не при собі. Хоча коли ми зустрічалися, він здавався абсолютно нормальним. Тобто таким, як завжди, що ж сталося за той час, поки він займався розслідуванням для мене?

П’єр тим часом продовжував:

— Я розкопав дещо. Скажи, коли ти бачила темну лілію, скільки у неї було пелюсток?

— Що? — зовсім розгубилася я. — Скільки пелюсток? М-м, не знаю, не звертала уваги. Вона була надто розпливчастою, наче димною, розумієш? А це важливо?

— Може виявитися важливим. Поки не можу пояснити конкретно, впевнений, це лише початок ланцюжка, але скоро нам треба буде зустрітися. Я дзвоню, щоб попередити: будь обережна. Хто стежить за тобою?

— За мною? — я мало не підскочила. — За мною ніхто не стежить!