Розділ 13. П'ята ложа

Ми домовилися зустрітися біля входу близько сьомої. Я піднялася по сходинках, стала на ганку і озирнулася. Горіли ліхтарі, до входу під’їжджали машини, звідти висаджувалися дами в шубках із кавалерами в костюмах і хороших пальтах. Усі вони проходили повз, обдаючи мене запахами дорогих парфумів, а я топталася на ганку, поступово замерзаючи в своїй короткій курточці. Березень видався доволі холодний. Була публіка простіша, яка приходила пішки від метро, а також туристи — ці взагалі не обтяжували себе перевдяганням до спектаклю, хто в джинсах, хто в мішкуватих штанах із безліччю кишень, навіть дівчата.

Нарешті під’їхав знайомий білий лімузин. Я ступила вперед, спробувала крізь тьмяні шибки розгледіти, хто всередині. Дверцята з іншого боку розчинилися, і з’явився Елайя. Він був у темному костюмі і білому пальті, на шиї блакитне шовкове кашне.

Елайя обійшов машину і відчинив дверцята з іншого боку. Що таке?

Із темної глибини машини показалася нога в короткому чобітку, слідом з’явилася господиня ноги. У мене все обірвалося всередині. Чому, як? Елайя приїхав із дамою? Звісно, він попередив, що це ділова зустріч, але… Опера, вечір…

Дама виглядала просто приголомшливо, одразу видно — вищий світ. Висока, така ж струнка і гнучка, як Елайя, в облягаючій чарівну фігурку червоній сукні. На ній було коротке пальто-кльош і хутряне боа, на голові — маленький капелюшок з крихітною вуаллю.

Елайя запропонував своїй супутниці руку. Дама з гідністю сперлася на неї, і вони почали підніматися по сходинках. Я втупилася на них, кусаючи губи. Як це розуміти? Серце стукало важко і повільно, відраховуючи кожен крок, із яким ця чудова пара піднімалася на ганок Опери, наближаючись до мене. І мене не помічаючи.

Її біляве волосся, таке ж, як у Елайї, було зібране у високу зачіску. Вона не дивилася по сторонах, тоді як на неї дивилися всі. Вираз зверхності, який вона не намагалася приховати, трохи псував її гарне обличчя, роблячи його жорстким. Мені здалося, що я вже бачила її. Але де?

Вони пройшли повз. Я застигла, замерзла ззовні — і миттєво заледеніла зсередини. Він що, ігнорує мене? Може, я щось неправильно зрозуміла з цим запрошенням? Інший день чи… чи ми більше не знайомі.

Елайя відчинив двері перед супутницею, зачекав, коли вона зайде, — і зачинив двері, залишившись на ганку. Швидко розвернувся і попрямував прямо до мене. Я напружилася.

Його зазвичай бліде обличчя розчервонілося на морозі, прекрасні блакитні очі блищали. Дух захоплювало, таким він був гарний.

Наблизившись, Елайя взяв мене під руку.

— Прошу вибачити, мадемуазель. Одна стара знайома попросила її підвезти.

Я відкрила рот, але не змогла видати жодного звуку від розгубленості. Ну чому він так на мене діє? Мені слід розсердитися, сказати, як це непристойно, ну і нарешті — просто образливо… але я дивилася в обличчя сніжного принца і не могла на нього сердитися. Чи то від світла ліхтарів, що кидало відблиски на його риси, чи то від внутрішнього світла — але сьогодні Елайя здавався майже теплим. Він повів мене всередину.

Сяяла позолота, блищав начищений мармур підлоги, червона килимова доріжка йшла вгору. У гардеробі Віріел допоміг мені зняти курточку. Я починала потроху відігріватися, і кінчики почервонілих пальців защипало. Весна цього року щось ніяк не настане.

— Мені здається, я її десь бачила, — зауважила я, намагаючись говорити недбало.

— Можливо, на виставці, — байдуже відгукнувся Віріел, здаючи наш одяг. — Вона донька леді Меган Бохема.

Ну так, точно! Той же типаж — вузьке обличчя, витончений видовжений овал, мигдалеподібні очі, вологі і блискучі, чуттєві рожеві губи. І те ж біляве волосся. Стара знайома? Вона невимовно, неможливо красива! Серце заныло. Звісно, він може вдавати байдужість, але ж зрозуміло, що поруч із такою дівчиною я просто ніхто. Якщо у Елайї такі знайомі… що ж, це справді лише ділова зустріч. Намагаючись упоратися з гірким розчаруванням, я випрямилася, напустила на себе незворушність.

— З ким ви хотіли мене познайомити, містер Віріел?

Обійнявши за плечі, він відвів мене вбік від метушні в гардеробі. Ми попрямували до сходів розкішним фойє з колонами, що йшли вгору, — і тут задзвонив телефон у сумочці. Це було несподівано, я про нього зовсім забула і навіть здригнулася, коли пролунав сигнал. Призупинилася, дістала слухавку, пробурмотівши:

— Вибачте...

Елайя з ввічливості відійшов, щоб не чути розмову. Побачивши, що дзвонить П’єр, я натиснула клавішу, піднесла слухавку до вуха і швидко заговорила:

— Привіт, вибач, я зараз не...

— Ліндо, за мною стежать!

Я замовкла від несподіванки. Потім обережно запитала:

— Про що ти?

— Мені здається, за мною стежить якийсь дивний чоловік. Або... — голос у П’єра був стривожений, у ньому чулася нервова дрож, а ще — передчуття, наче він стояв на порозі якогось надважливого відкриття.

— Який ще дивний чоловік? — завмираючи, прошепотіла я.

— Він не... Я жодного разу не зміг розгледіти його, так би мовити, повністю.

— Звернися до поліції!

— Боже мій, яка поліція?! Ну ні, вже хто-хто, а поліція тут точно не допоможе. Тут скоріше треба кликати Ватикан або, може, мисливців на... — останні слова П’єр промовив кудись убік, нерозбірливо.