Розділ 12.2

Додому я повернулася зла на себе і Венсана. Що за людина! Невже не можна тримати себе в руках, якщо хочеш влаштувати власне майбутнє? Погоня за миттєвими задоволеннями погубить його як художника. Не варто було ним займатися. А втім, злорадно подумала я, хай. Картини залишаться, а самого не шкода.

Стало трохи соромно за такі думки. У якийсь момент, коли Венсан заговорив про фей, у ньому з’явилося щось серйозне, справжнє, відмінне від вічних підколок і брудних мм час”* натяків… втім, совість гризла мене недовго. Хай Венсан сам розбирається зі своїми почуттями, а у мене сьогодні ввечері — похід до Опери з чоловіком моєї мрії. Слід було підготуватися, і я з задоволенням стала під душ. Нам із Вів’єн пощастило, у кожної з нас був свій маленький, але окремий санвузол. Я зробила воду гарячішою, плеснула під струмінь ковпачок пінного засобу і залізла у ванну, із насолодою розслабляючись у клубах пари з ароматом чайного дерева. Я безсоромно ніжилася близько години, відкинувши всі думки і тривоги. Нарешті встала, нашвидку обполоснувшись, закуталася в пухнастий банний халат і прошльопала до ноутбука. У ванній часто приходять у голову хороші ідеї.

Зараз я подумала ось про що — і ця ідея була не стільки хорошою, скільки реалістичною. Тобто поганою. Я багато спілкуюся з художниками, лілію бачили ми з Бальтазаром — може, вся справа в тому, що у нас просто схоже світосприйняття? Я маю на увазі, що Бальтазар правий: це лише художнє бачення. А те, що ми обидва сприйняли смерть Мішеля однаково — лише підтверджує цю думку. Адже я справді багато спілкувалася з художниками, оберталася в цих колах, відвідувала художні курси, ходила по музеях, працювала в найрізноманітніших галереях під час своєї подорожі Європою. Тобто хоч я сама і не малюю, у мене може бути близьке до художнього мислення. Сприйняття.

Розслаблення і спокій, що прийшли після ванни, поступово змінювалися тривогою. Як же все-таки дізнатися, чи правда я це бачила, чи то було лише образне мислення? Я нервово забарабанила по клавішах ноутбука, відправляючи запит у пошукову систему. Комп’ютер працював повільно, тому я мало не почала гризти нігті — дитяча звичка, яка іноді наздоганяє мене в моменти сильної тривоги. Я засунула долоні під себе і нетерпляче підстрибувала на стільці, поки браузер видавав результати пошуку. Потім почала читати.

Як завжди, багато сміття. Нарешті я натрапила на статтю одного відомого дослідника психології творчості, він міркував на тему народження образів у мистецтві. Ось, напевно, те, що мені треба...

Однак що довше я читала статтю, то більше розчарування відчувала. Про автора її я чула: Анрі Лефевр-Бойом був великим, відомим критиком мистецтва. У статті він багато говорив про те, як художник перетворює енергію почуттів на енергію творчості — але ніде не сказав конкретно: чи обов’язково образи і фантазії мають прототип у реальності? Хай десять разів переломлений уявою — але спочатку реальний?

Питання було важливе, від відповіді на нього залежало дуже багато, і я з подвоєним завзяттям почала копирсатися в інтернеті, забувши про час. На жаль, стаття виявилася єдиною моєю знахідкою — решта взагалі ніяк не відповідала на питання. Тоді я стала шукати інші статті Лефевр-Бойома. Напевно ж ця тема мала підніматися!

До кімнати зазирнула Вів’єн:

— Чим займаєшся?

Я втупилася на неї:

— Ти вже повернулася з роботи? О Боже, я спізнююся!

Скинувши халат, я кинулася одягатися.

— Та куди ти? — зажадала відповіді подруга, спостерігаючи, як я натягую колготки і сукню, швидко торкаюся духами за вухами і ямку між ключицями.

— У Гранд-Опера.

— Що-о?! — Вів’єн спіймала мене за руку. — Чому я не знаю?

Я намагалася бігти одразу в трьох напрямках: у ванну причесатися, на кухню щось закинути в рот і в передпокій взувати чобітки.

— Вів’єн, пусти, спізнююся! — благала я. — Віріел запросив мене до театру.

— О-о…

— Ділова зустріч, — попередила я її запитання.

— Ну звісно, — хмикнула Вів, пропускаючи мене в коридор і йдучи слідом. — У Гранд-Опера. І ти ще думаєш, що справа лише в роботі? Ну-ну!

Я на хвилинку замислилася, чи не розоритися на таксі, але потім вирішила не ризикувати: зараз найбільші пробки, особливо в центрі. На метро швидше. Я розцілувала хитро посміхаючуся Вів’єн і втекла.

Метелики в мене ніде не пурхали, коли я підходила до будівлі Опери, але від хвилювання переривалося дихання, груди стискало солодке передчуття.