Розділ 11.2

У центрі майстерні, обличчям до вікон, стояв мольберт із невеликою картиною. Я підійшла ближче. Картина була не закінчена. Автопортрет! Я з жадібністю вдивилася в нагромадження ліній і фарб. Це рука Мішеля, його сильна, експресивна манера. Ось він сам — зовсім не схожий на себе. Мішель на картині наляканий, він озирається — а за його плечем скупчилися чорні, загрозливі тіні. І в обрисах я впізнала...

Це було вже занадто. Секунду я вагалася, чи не забрати картину, але не стала. Хай усе залишиться як є. Відішлю ключ родичам Мішеля, хай роблять із майстернею що хочуть. А я більше не бажаю це бачити. Жахлива квітка переслідує мене!

Втягнувши голову в плечі, я вибігла з майстерні. На вулицю, на повітря! І додому, терміново додому — там Вів’єн, жива, тепла, вона заспокоїть мене. Подалі від моторошної містики…

Коли я мало не бігом йшла вулицею до метро, задзвонив телефон. Хто ще? Не хотілося ні з ким говорити — але, може, це П’єр передзвонив? Я схопила слухавку, не встигнувши глянути на екран номер.

— Так, П’єре!

Запала коротка тиша, а потім знайомий голос промовив:

— Мадемуазель Мітчелл? Ви можете зараз говорити?

Чарівний, заворожуючий голос огорнув мене, я зупинилася посеред тротуару.

— Містер Віріел, — слабко видихнула я. — Звісно, можу.

Важкі почуття одразу відступили. Навіть по телефону Елайя діяв на мене, його прохолодні інтонації наче заморозили тривогу і біль, я більше не хвилювалася, не переживала — повільно, спокійним кроком продовжила шлях, притискаючи слухавку до вуха.

— Мені здалося, ви чекаєте іншого дзвінка? Я можу набрати вас пізніше.

— Ні, ні! — поспішно вигукнула я, мимоволі рожевіючи від збентеження. — Я рада… вас чути.

— Я хотів запросити вас до Опери, — обережно сказав Елайя. — Завтра.

— О! — Моє дихання почастішало. Містер Віріел пропонує побачення?

— Я познайомлю вас з потрібними людьми. Якщо ви працюєте на мене, вам треба мати широке коло відповідних знайомств.

Всередині щось обірвалося, розчарування прикувало мене до землі, я знову зупинилася і нічого не чула, крім мелодійного голосу в слухавці. Він продовжував говорити, пояснювати про ділові контакти і гастролюючого тенора, а я слухала лише його голос, що огортав наче прохолодний туман. Ніяке це не побачення, що я собі уявила. Навіщо Віріелу якась журналісточка? Такий, як він, знайде собі дівчину набагато кращу! Гарну, сильну, багату… Не мене. Ділові партнери, інші колекціонери… навіщо мені це? Не хочу!

Однак, попри розчарування, я не могла опиратися його чарівному голосу. Бути поруч із Елайєю, бачити його, чути. Відчувати його свіже, прохолодне дихання, вдихати його аромат. Не в неділю, а вже завтра.

— Ви згодні, мадемуазель Мітчелл? — ввічливо запитав Елайя.

Всередині все співало від захвату.

— Так, містер Віріел, — відповіла я.

— Добре, — стримано відгукнувся він. Мені здалося, чи в його голосі промайнуло задоволення? — Я ще зателефоную.

Завтра я побачу Елайю. У душі розцвіли тюльпани, заспівали райські птахи. Я йшла, наче летіла, не відчуваючи землі під ногами. Нічна імла посвітлішала, чарівні іскри мерехтіли навколо ліхтарів, надаючи зимовій вулиці казкового шарму.

Вдома Вів’єн багатозначно постукала себе кінчиком пальця по носі. Я втекла до своєї кімнати і зачинилася. Згадала нашу першу зустріч, його «побутовий гіпноз», яким він створював для мене казку, перебирала кожне слово його останнього дзвінка, кожну інтонацію, вишукуючи теплі іскринки. Може, не лише заради ділових знайомств він мене запросив? Адже це можна було зробити і в офісі, в іншому місці, не в театрі, не ввечері. Може, все-таки побачення? Всередині все солодко завмирало від цієї думки, хоча я намагалася гнати її геть. Але знову і знову надія поверталася. Адже не просто так він мене запросив, правда? Правда? Правда!

Я заснула, обіймаючи подушку, мріючи наяву. Ейфорія не розсіялася і вранці, але послабшала. Першим ділом я набрала П’єра. Той уже був на роботі і відповів одразу.

— Начерки? Звісно, я мушу їх побачити!

Ми зустрілися в тому ж кафе. П’єр жадібно роздивлявся ескізи Бальтазара.

— Не зовсім те, що я уявляв, — бурмотів він, крутячи малюнки. — Не королівська лілія, однозначно. І не християнська, як її малювали художники-містики і символісти, також відкидаємо. Що ж залишається? Що ж залишається? — він зняв окуляри і задумливо почухав перенісся.

— Допоможуть тобі начерки? — із завмиранням серця запитала я.

— Ясна річ! — Він згріб їх у оберемок. — Мені треба йти, я на хвилину відпросився. Сьогодні ж після роботи зароюсь в інтернет, обіцяю. А що щодо твоєї обіцянки? — він пом’явся. — На наступному тижні все в силі?

Я не могла стримати радості.

— Звісно! — Підскочила і чмокнула його в щоку. Великий П’єр зашарівся, як хлопчисько.

— Зателефоную одразу, як щось знайду, — збентежено пробурмотів він.