Розділ 11. Мовчазні портрети

На брелку був ярлик із адресою, і я поїхала до нової майстерні Мішеля. Сидячи в метро, ще раз уважно розглянула начерки, поспішно викрадені у Бальтазара. Це справді були замальовки з відкриття «Lege Artis». Я впізнала Наталі, оператора з камерою і його помічника з прожектором, кілька інших облич. У центрі композиції був Мішель — падаюче, зламане тіло, виконане великими штрихами. І над ним — та сама темна сутність, димний, напівпрозорий силует — примарна лілія.

Яке полегшення дізнатися, що я не самотня у своєму божевіллі! Тобто що це зовсім не божевілля.

Але чому саме я і Бальтазар бачили її? Може, у нас підвищена чутливість до якоїсь містичної сторони світу? Я почала згадувати прочитані в дитинстві казки, переглянуті нещодавно фільми. Що це може бути? Чому ми двоє? Чи є ще хтось? Чому я не помічала нічого подібного раніше? Може, перша смерть, що сталася на моїх очах, та ще й самогубство, так потрясла мене, що моя чутливість загострилася, і я змогла зазирнути в тонший шар реальності? Але що за шар? Чому ніхто ніколи нічого не казав, не писав про це? Якби все було саме так, напевно, багато хто в історії людства бачив те саме. Не така вже я унікальна! Ось і Бальтазар побачив. Значить, подібна чутливість — не надто велика рідкість.

А може, так і було, просто я про це не знала? Треба терміново показати ескізи П’єру, він напевно читав про щось подібне. Я схопила телефон, але номер П’єра виявився зайнятим.

Як багато тепер треба осмислити заново! А думки, як на зло, розбігалися, і я відклала обдумування на потім, коли повернуся додому, там можна буде спокійно розкласти все по поличках. Був уже вечір, стемніло, на вулицях засвітилися ліхтарі, їхнє жовтувате світло їх розсіювався у вологому повітрі. Я піднялася на п’ятий поверх житлового будинку.

Поки я копирсалась в замку, двері на іншому боці майданчика відчинилися, виглянула сухенька старенька в домашній сукні і туфлях на низькому підборі.

— Мадам Жаро?

Ох! Здається, Бальтазар був правий: Мішель збирався робити пропозицію. І заздалегідь представив мене сусідці як свою дружину!

Я сказала:

— Ми не встигли одружитися.

Старенька дивилася на мене зі щирим співчуттям:

— Дуже приємний молодий чоловік. Ти тепер нескоро такого знайдеш, якщо взагалі знайдеш.

Вона зникла у своїй квартирі. Опустивши голову, я увійшла до студії, пошукавши вимикач. Засвітилося світло, і я ахнула.

Приміщення було не дуже велике, але з високими стелями і великими вікнами. Явно більше, ніж передбачалося спочатку. Вікна виходили у двір, тому, напевно, їх і дозволили збільшити. У темних шибках відобразилася моя маленька постать.

На білих стінах висіли картини — і всі вони були моїми портретами. Сльози навернулися на очі. Що б не сталося у Мішеля з Наталі, любив він мене. Я навіть не уявляла наскільки! Без сил я опустилася на табурет біля входу, розгублено ковзаючи поглядом по стінах, по всіх цих портретах. Сірі очі, жовте волосся, правильний овал обличчя… Чим я заслужила таку любов?

Напруга останніх днів навалилася на мене, і я розплакалася. Як усе несправедливо вийшло! Я тихо схлипувала. Потім встала, пройшлася по майстерні, уважно роздивляючись усе підряд.

На столі в повному порядку лежали пензлі, ще не відкриті фарби, альбоми з папером для малювання, папки з начерками та ескізами — було видно, що це все ще не чіпали, лише привезли і розклали. Я пройшла вглиб ательє, відкрила двері в дальній стіні, зазирнула в маленьку квартирку, відгороджену від студії. Тут було чисто, але поки не обжито, мінімум речей — порядок, у якому ще не відчувалося присутності людини. І вже не відчується…

Я поспішно зачинила двері. Не буду травити душу жалем про втрачене. Минуло. Треба жити далі. Я обіцяла, що розкопаю, хто вбив Мішеля, — і зроблю це, чого б це не коштувало!

У центрі майстерні, обличчям до вікон, стояв мольберт із невеликою картиною. Я підійшла ближче. Картина була не закінчена. Автопортрет! Я з жадібністю вдивилася в нагромадження ліній і фарб. Це рука Мішеля, його сильна, експресивна манера. Ось він сам — зовсім не схожий на себе. Мішель на картині наляканий, він озирається — а за його плечем скупчилися чорні, загрозливі тіні. І в обрисах я впізнала...

Це було вже занадто. Секунду я вагалася, чи не забрати картину, але не стала. Хай усе залишиться як є. Відішлю ключ родичам Мішеля, хай роблять із майстернею що хочуть. А я більше не бажаю це бачити. Жахлива квітка переслідує мене!

Втягнувши голову в плечі, я вибігла з майстерні. На вулицю, на повітря! І додому, терміново додому — там Вів’єн, жива, тепла, вона заспокоїть мене. Подалі від моторошної містики…

Коли я мало не бігом йшла вулицею до метро, задзвонив телефон. Хто ще? Не хотілося ні з ким говорити — але, може, це П’єр передзвонив? Я схопила слухавку, не встигнувши глянути на екран номер.

— Так, П’єре!

Запала коротка тиша, а потім знайомий голос промовив:

— Мадемуазель Мітчелл? Ви можете зараз говорити?

Чарівний, заворожуючий голос огорнув мене, я зупинилася посеред тротуару.

— Містер Віріел, — слабко видихнула я. — Звісно, можу.

Важкі почуття одразу відступили. Навіть по телефону Елайя діяв на мене, його прохолодні інтонації наче заморозили тривогу і біль, я більше не хвилювалася, не переживала — повільно, спокійним кроком продовжила шлях, притискаючи слухавку до вуха.