Розділ 10.2

Я нерішуче покрутила кухоль у долонях, зігріваючи пальці: у студії було доволі прохолодно.

— Слухай, Бальтазаре… розкажи мені більше про Мішеля. Я раптом подумала, що могла зовсім не знати його. Ну, ти розумієш.

Камю підняв густі брови:

— Я? Ні. Ти знаєш його краще за всіх.

— Тільки не бреши мені! Я говорила з Наталі Руайон…

— А, ти про це. — Бальтазар підскочив, дійшов до холодильника і повернувся з банкою паштету, ножем і багетом. — Будеш? Ну як хочеш. Так, слизький момент. Я також йому казав. Але він, як би сказати… він оберігав тебе від цього.

Бальтазар, відломивши шматок хліба, намазав його паштетом.

— Він тебе боготворив, повір мені. Наталі — це так, стара історія. Він збирався розійтися з нею, але вона опиралася. А потім цей ідіотський інфаркт…

Ми помовчали. Бальтазар задумливо жував багет.

— Але ж він був абсолютно здоровий, правда? — обережно запитала я. — У нього не могло бути інфаркту. Чи?..

— Забудь, Ліндо, я б знав, якщо ти маєш на увазі різні хвороби серця та іншу мішуру.

— Алкоголь, наркотики, жінки?

— Якби не Наталі, можна було б подумати, що він стерильний, — ухмильнувся Бальтазар. Зробивши жест, наче цокається, маленький художник ковтнув із келиха. — Ти діяла на нього просто дивовижно. Він майже перестав пити, хоча й раніше не дуже захоплювався. А наркотою ніколи не бавився. У студентські роки пару разів пробував кислоту, але кинув, сказав, не хоче, щоб натхнення було хімічним, не хоче залежати від речовини. Він вважав, що головне у художника тут, — Бальтазар із серйозним виглядом постукав себе по серцю, — і тут, — доторкнувся пальцем до широкого лоба під чорними кучерями. — Бачити світ, відчувати його, переживати всередині себе, пропускаючи через призму сприйняття, — і випускати в насичених образах.

Я кивнула. Так, це був мій Мішель, саме так він і сприймав місію художника.

Бальтазар підвівся з дивана, залишивши багет і банку паштету на журнальному столику, де вже стояли пляшка і келих. Рухаючись витончено, як кіт, маленький художник перетнув майстерню, узяв із верстака перед вікном папку, кинув мені:

— Дивися. Цього він нікому не показував.

Я розв’язала шнурки простої картонної папки. Звідти на мене дивилася я. Серце защемило: папка була повна начерків до моїх портретів. Я уві сні в різних позах, я на стільці у нього в майстерні, я сміюся, я сумую, я задумливо дивлюся у вікно, я напружена і накручую пасмо волосся на палець… Десятки Лінд у різних образах, вугільним олівцем і акварельним, — виявляється, Мішель постійно малював мене. Так ось що він накидав у своєму блокноті, лукаво на мене поглядаючи! І в майстерні, і на прогулянках увесь час починав щось малювати, але мені не дозволяв зазирнути в блокнот.

Бальтазар витяг із-під верстака тканинний мішок на довгому ремені. Я впізнала сумку Мішеля.

— Залишив у мене перед виставкою, можеш забрати. І ось ще, — покопирсавшись на верстаку, так, що на підлогу полетіли його власні начерки та ескізи, він простягнув мені ключ на простенькому брелку. — Мішель купив студію, ось ключ. Хотів зробити тобі сюрприз.

— Що? Але звідки… — сльози мимоволі виступили на очах, коли Бальтазар опустив ключ мені на долоню, так я була зворушена. — Бальтазаре, але як він міг купити майстерню? У нього не було стільки грошей!

— З’явилися, — хмикнув Камю, нахиляючись і починаючи збирати по всій майстерні аркуші щільного паперу, списані олівцем, що розлетілись від його невдалого руху. — Забирай. Я так зрозумів, він хотів, щоб ти до нього туди переїхала, щоб після виставки ви жили разом. Тож якщо хочеш — можеш туди перебратися. Не треба буде більше знімати, буде своє житло.

— Ні, я не можу, ти ж розумієш. Майстерня тепер належить спадкоємцям Мішеля, у мене немає жодних прав там селитися.

Художник задумливо почухав перенісся.

— Так, точно. Ну, хоча б з’їзди разок, подивися, що і як він влаштував. Може, забереш щось із картин. Мені здається, це ти йому в якомусь сенсі навіть винна.

— Ти правий, — я опустилася навпочіпки, щоб допомогти художнику зібрати ескізи. Погляд мимоволі впав на начерк. Я скрикнула.

— Що це?!

Він подивився на аркуші в моїх руках, поспішно вирвав їх, сказавши майже сердито:

— Не дивися!