Розділ 10.1 Заборонені ескізи

Бальтазар Камю мешкав у артистичному сквоті на околиці Парижа, на зразок відомого Вулика, де квартирував Модільяні з товаришами — початківцями-авангардистами. Під студії було переобладнано велике заводське приміщення. Добре, що я вже бувала тут, інакше заблукала б на території колишнього заводу. Тут працювали і жили багато художників-початківців та їхні фанати, які жадали богемного життя. Поки я йшла коридором, мені трапилося кілька людей зі слідами важкого похмілля на обличчі, — мабуть, гості, що роз’їжджаються після чергової вечірки. Те, що наближався вечір наступного дня, було нормально, тут завжди так, пояснював мені Мішель. Ми тоді також прийшли на подібну вечірку, але я зажадала відвезти мене після півночі, коли веселощі набули зовсім уже розгульних форм.

Студія Бальтазара розташовувалася на третьому поверсі — а поверхи тут були високі. Коли я увійшла, вкотре здивувалася яскравому світлу, що наповнювало приміщення, хоча день видався доволі похмурим. Вікна були величезні.

Двері, як зазвичай, виявилися незамкненими: художник не обтяжував себе пошуком ключа. При моєму появі Бальтазар заметушився, прикриваючи безлад на ліжку яскравим покривалом. Як і багато хто, він жив там же, де працював, житлові приміщення не були відгороджені від робочого, крім ванної з туалетом, схованих за грубо намальованим на стіні обличчям Мерілін Монро — наслідування Енді Ворголу. Такий собі дружній плювок у бік померлого гіганта. Я скривилася.

— Ти дзвонила, але я вночі не спав, вирішив подрімати до твого приходу, — пояснив Бальтазар. Його очі й справді видавали безсонну ніч. Він мав звичку тусуватися до ранку, а потім працювати, поки дозволяло світло або поки сам не вимикався від втоми. Посеред майстерні стояв схований під простирадлом мольберт, підлога навколо була заляпана фарбами, втім, як завжди. Експресивні мазки, навіть кидки фарби на полотно — його стиль.

— Вина? — Бальтазар узяв зі стійки, що відгороджувала кухонний блок, пляшку, подивився на світло.

— Ні, вибач.

— Гаразд, а я освіжуся, — не бентежачись, Камю плеснув собі червоного в один із стоячих там же келихів із залишками вина, поспішно випив і налив ще. Махнув мені келихом: — Та ти сідай. Не дуже зрозумів, що ти там казала по телефону, сонний був. Повториш?

Я пройшлася по студії. У частині майстерні стіни були білі, тут висіли картини господаря і подаровані друзями-художниками. Стіни житлової частини, меншої, покривав яскравий, вельми експресивний розпис у примітивній манері. Якісь обличчя, руки, безформні фігури.

— Запрошувала тебе на обід, але ти ніяк не міг второпати, — нагадала я, краєм ока стежачи за тим, як Бальтазар шарив по холодильнику і кидав у рот якісь шматки.

— Гуділи до п’ятої ранку, потім у мене поперло, — пояснив він. Пальцем ковирнув у банці паштету, допив залишки вина прямо з пляшки і зітхнув. — Ну, я прийшов до тями, розповідай. Зробити тобі кави?

Бальтазар був чарівним молодим чоловіком двадцяти семи років, сумно маленького зросту — ледь вищий за мене. При цьому недурний і доволі дотепний, тож він зовсім не засмучувався через свій зріст і навіть жартував на цю тему, — і мав успіх у жінок. Коли ми заходили до нього з Мішелем, Бальтазар щоразу витягав із ліжка нову подружку. У Камю була розкішна копиця чорних кучерів, палкі чорні очі і орлиний ніс і ні краплі сором’язливості.

— Багатий колекціонер? — задумливо повторив він. — А ти тут яким боком?

Я сіла на пуфик біля присунутого до дивана журнального столика.

— Працюю на нього.

— Працюєш, — повторив Бальтазар, і це було не запитання. Він поставив переді мною кухоль, де в гарячій воді плавали крупинки кави. Камю не обтяжував себе зайвий раз — наприклад, метушнею з кавоваркою. — Похорон позавчора, а ти вже…

— Я посварилася з «Артнетом», — сердито сказала я. — Через велику статтю про Мішеля. Ноташон не хотів брати, вимагав писати про мільйони, за які продадуть на найближчому аукціоні картини з галереї. Я поставила йому умову: або він друкує мою статтю, або я з ними не співпрацюю.

— А, ну так, зрозуміло, — кивнув Бальтазар і плюхнувся на свій наспіх застелений диван із новою пляшкою і тим самим брудним келихом.

— Стану просувати художників для містера Віріела. Мені потрібна робота.

Камю плеснув собі, випив.

— Але просуванням займається не журналіст, а галерист, — зауважив він.

— Ну і що, Бальтазаре, яка різниця? Це те, чим я завжди хотіла займатися, ти ж знаєш.

— Нести красу в маси, пам’ятаю. Ти молодець, Ліндо. Шкода Мішеля. — Похмурнівши, він ковтнув ще вина. — Талантище! При належних зусилях вийшов би художник світового рівня, точно кажу. Не забувай його, Ліндо.