Розділ 9.2

Я швидко зібралася. З П’єром я познайомилася ще в Америці, я і в Париж-то поїхала багато в чому тому, що він жив там — усе-таки хоч хтось знайомий. Він багато допомагав мені на перших порах, поки я не зустріла Вів’єн. Трохи шкода, що довелося так різко обірвати стосунки з ним. Усе-таки П’єр дуже душевний, чуйний, чудовий друг. Якби не його почуття… сподіваюся, за цей час він охолов до мене.

Коли я увійшла в кафе, П’єр уже сидів за столиком у кутку. Побачивши мене, він підскочив і шалено замахав рукою, наче можна було не помітити його кремезну постать.

П’єр — «ботан». Доволі високий, він за цей рік ще й погладшав. Носить окуляри з товстими лінзами, мішкуваті джинси і безформні сорочки, які йому прасує мама, вчителька французької літератури. Довге волосся зібране в хвіст. Щоки, як і губи, чарівно, по-дитячому пухкі. Але все-таки не цього дівчина шукає в чоловікові, погодьтеся.

— Я тут! — крикнув П’єр, наче махання руками було недостатньо. На нього і так вже озирались.

Я поспішила дістатися до столика:

— Тихше, тихше! Я також рада тебе бачити!

Ми поцілувалися в щічку, наче й не було цього року, протягом якого ми жодного разу не бачилися, не дзвонили одне одному.

— Класно виглядаєш!

— Дякую, ти також, — збрехала я.

— Щось будеш? Я замовив каву, як ти любиш, але якщо хочеш щось інше…

— Ні-ні, усе чудово.

Принесли мій капучіно з шапочкою піни та еспресо: П’єр пив лише чорну. Він кинувся відсувати мені стілець, перекинув сусідній, мало не звалив столик… я насилу його вгамувала. П’єр усе такий же незграбний у своїх спробах бути галантним!

Ми вмостилися. П’єр дивився на мене закоханими очима. Здається, для нього за цей рік нічого не змінилося…

— Ти все така ж, — сказав він. — Тільки ще красивіша.

— А ти досі сидиш в архіві?

— Ага! — закивав П’єр. — Ти ж знаєш, мене не посилають на репортерську роботу.

Я розуміла його редактора. П’єр на якомусь заході? Та він сам стане сенсацією, перетягне увагу на себе, перекинувши фуршетний стіл, заплутається в проводах від мікрофонів… коротше, хай сидить в архіві. Його не звільняють, тому що він справді розумний, у нього чудова пам’ять. За матеріалами газетних архівів він пише відмінні збірні та аналітичні статті, а також підкидає редактору ідеї для тематичних номерів. Одного я ніколи не могла зрозуміти: чому суто матеріалістичний П’єр працює в містичній газеті «Невідоме навколо нас»?

Колись він намагався мені пояснити: «Ну, знаєш, платять добре, не чіпають, до того ж там багато матеріалу для пізнання людської натури». П’єр паралельно навчався заочно на факультеті психології, але навіть це не пояснювало для мене його місце роботи.

Тепер це було лише на руку. Я якомога коротше, не вдаючись у подробиці, але намагаючись не пропустити важливих деталей, розповіла П’єру, в чому справа. Він швидко став серйозним.

— Так, навалилося на тебе, — підсумував він. — Співчуваю, що так вийшло з твоїми хлопцями. — Він накрив мою долоню, що лежала на столі, своєю великою долонею. — Кажеш, це була лілія?

— Дуже схоже. — Зачекавши пару секунд, щоб не показати, що його дотик мені неприємний, я ненав’язливо звільнила руку, наче для того, щоб узяти чашку з кавою, що охолола. — Траплялося щось подібне в твоєму містичному архіві?

Він зняв окуляри і задумливо почухав перенісся, як завжди робив, коли треба було щось згадати.

— Так з ходу нічого в голову не приходить, — зізнався він. — Але я обов’язково розкопаю щось. У лілії великий пласт символічних значень. Геральдичні лілії французьких королів, хоча деякі дослідники стверджують, що це насправді іриси… Лілії в християнстві як символ чистоти… багато всього. Я займуся цим питанням.

— П’єре, величезне тобі спасибі! Ти мене дуже виручиш!

Він надів окуляри, подивився на мене своїми воловими очима.

— Напевно, тобі зараз дуже сумно? Хочеш, зустрінемося ввечері, поговоримо?

Здається, він не проти продовжити спілкування… Але я не можу відмовити йому зараз, він мені потрібен, і взагалі… мені справді сумно.

— Звісно, П’єре, обов’язково, — щиро відгукнулася я. — Я тобі зателефоную.

— Тільки не як минулого разу, гаразд? — посміхнувся він.

Я почервоніла.

— Вибач. Я чесно зателефоную! У мене тут робота, у неділю обід у роботодавця, як щодо наступного тижня? Мені справді треба з кимось поговорити. Усе сталося так несподівано…

— Добре, — він знову схопив мою руку, вже обома своїми великими долонями. — Чекатиму. Я скучав за тобою, маленька американко.

— На тижні, — пообіцяла я.