Розділ 9.1 Чужі таємниці

Я занурилася в читання.

«Привіт, люба! Як проходить твоє паризьке життя? Щось ти давно не писала про Мішеля. Він, до речі, ще не зробив тобі пропозицію? Хай спочатку приїде до мене і попросить благословення, так і передай. Я хочу бачити обранця доньки перед весіллям, а не після!»

Перервавшись, я втупилася у вікно-двері, на розсип вогнів. Тато ж не знає! Я так і не сказала йому. І давно вже не надсилала йому мейлів, напевно, він хвилюється.

Зітхнувши, я знову підняла аркуш, покритий рівними рядками. Мішель йому подобався. Тато сильно засмутиться — і через Мішеля, і за мене…

«Вибач, що довго не писав: закінчився  папір, а Марія поїхала до хворої сестри на тиждень і не могла зайти в канцелярський магазин. Свої нотатки я робив на старих чернетках між рядками, але ж не писати тобі листа таким чином. Накопичилися новини. Уяви, зовсім випадково виявив у університетській бібліотеці загублений серед видань дев’ятнадцятого століття лист вісімнадцятого. Знахідка, що заслуговує на найпильнішу увагу! Я вже передав лист до відділу рукописів, попередньо, звісно, знявши копію для себе. Вечорами вивчаю. Рука наче знайома — але ні, звірення з відомими зразками нічого не дало. Забув сказати, що це не цілий лист, а одна сторінка з багатосторінкового послання. Немає ні вказівки на адресата, ні підпису…»

Ледь посміхнувшись, я пропустила довгий опис раритету і затримала погляд на кінці листа, де тато скупо писав про свій стан і справи вдома. Як завжди, він скаржився на університетське начальство, яке виділяє недостатньо часу на його дослідження. І найважливіше — також як завжди — замовчує. «Кашляю сильніше, але ти не хвилюйся, новий відвар Марії дуже допомагає…» Марія — це наша домробітниця, після мого від’їзду до Європи вона перебралася в дім, щоб доглядати за «сеньйором професором», як вона його називала. Малограмотна стара кубинка не любила лікарів і напихала «сеньйора професора» настоями якихось трав. Мене це дуже дратувало, але звідси вплинути на батька не вдавалося. Я відкрила ноутбук, увійшла в електронну пошту і почала писати відповідне послання.

«Сеньйоре професоре!

Париж ще стоїть. Передай Марії, що я прокляну її і викину всі її амулети та трави, коли приїду. Хай тебе огляне лікар! Мої справи…» Я замислилася. Як розповісти про смерть Мішеля?

«Хотіла б написати, що все добре, але, на жаль. Не хочеться засмучувати тебе, однак…»

Ще одна пауза, ще один погляд у вікно. У будинках гасили світло, місто поринало в темряву, залишалися доріжки вулиць та підсвічені прожекторами палаци. Зібравшись із духом, я коротко розповіла татові про все, що йому потрібно було знати: про загибель Мішеля і про мою нову роботу. І, звісно, про нового роботодавця. Боюся, трохи захопилася описом Елайї — подумавши, стерла половину епітетів. Немає потреби татові знати, як він мені подобається. Робота — це робота. Так і ставитимуся до цього.

Наступного ранку я зателефонувала містеру Віріелу і повідомила про своє рішення. Він сказав, що радий, і нагадав, що чекає мене і художників до себе на обід у неділю. Голос його був прохолодний, але це не збентежило мене: видно, що Віріел узагалі доволі замкнутий і холодний. Я побачу його в неділю!

Але я недовго дозволила собі віддаватися мріям. Я вже знала, кого слід запросити для початку, і не сумнівалася, що ці люди дадуть згоду. Один піде точно, другого ще доведеться вмовляти. Як би там не було, сьогодні лише середа, до неділі купа часу. Мабуть, я можу відвідати кілька виставок, у тому числі студентську, познайомитися з новими художниками, сфотографувати їхні картини і зверстати щось на кшталт каталогу. Хочу показати містеру Віріелу, що він недаремно збирається платити мені зарплату. «Роби більше, ніж від тебе чекають», учив тато.

Ну все, з терміновими справами розібралася, про хліб насущний подбала — тепер потрібно зайнятися головним: розслідуванням. Після вчорашньої розмови з Вів’єн я розуміла, що хоч і ображаюся на Мішеля через його зраду, обставини залишилися тими самими. Це була дивна смерть, підозріло схожа на смерть мого першого друга, поета Жан-Жака Клено. Отже, необхідно стримати дане собі слово і розібратися у всіх дивностях.

Але тепер я збиралася зайти з іншого боку. Я взяла телефон і зраділа, що не видалила номер П’єра. Він також журналіст — старий приятель, вірний друг.

— Алло, П’єре! Це Лінда, впізнаєш?

Всупереч очікуванням, він пожвавився, почувши мене.

— А, Ліндо, маленька американко! Я так засмутився, коли ти зникла. Щось сталося?

У цьому весь П’єр: він одразу хвилюється — і одразу готовий допомогти. Я розчулилася. Адже ми не бачилися більше року!

— Ні, тобто так, але нічого страшного, не хвилюйся. Ти досі працюєш у «Невідомому»?

— Так, а що?

— Давай зустрінемося, потрібна твоя допомога.

— Звісно, хоч зараз! — П’єр щиро зрадів.

— Зараз було б чудово, але хіба ти можеш залишити роботу?

— Не хвилюйся, я вийду на ланч, і все буде окей. — У розмові зі мною П’єр постійно вставляв американські слівця, щоб зробити мені приємно. — Ти зможеш під’їхати до мого офісу?

— Ну звісно! Величезне тобі спасибі!

— Чекаю тебе через годину в «Бріош».