Розділ 8.2

— Прощаю тебе, Мішелю, — сказала я. — Спочивай з миром.

Ми випили і закусили.

— Гроші мадемуазель Анжеліці я віддала, можеш не хвилюватися. Тепер хочу бачити, заради чого йду на такі жертви. Де винуватиця щастя Ерве, про яке він ще не знає? Чи вже знає? — Розповідати подрузі, що через її нарко-шопо-зрив я мало не залишилася зовсім на мілині, я не стала. Раз вже є пропозиція про роботу… не варто, Вів і так жахливо соромиться щоразу.

Вів’єн засміялася:

— Ти про те, що йому мене годувати два тижні? Уже в курсі і навіть радий!

Однак вона відвела очі, ковтнула вина з келиха, хвилюючись. Потім зітхнула:

— Ну вибач, вибач мене. Я три дні ходила повз магазин і лише разочок зайшла приміряти. Але потім вони зробили знижку… і я злякалася. Піде ж блузка! І я…

— Досить виправдовуватися, показуй, — наказала я. — Купила так купила, не нести ж назад.

— Ну ні! — підскочила Вів, винувато посміхаючись. І побігла до кімнати, але тут же повернулася, несучи плічка з різнокольоровими клаптями шифону. — Вона чудова, правда?

— Оу… — я змусила себе зобразити захват. — Щось неймовірне!

— Правда? Я так боялася, що тобі не сподобається… Просто божественно! — Вів’єн повісила плічка на спинку стільця, схопила келих і зробила великий ковток. — Уф, яке полегшення. Було б нестерпно думати, що я напружила тебе віддати гроші за щось, чого ти не схвалюєш. А смаки в нас різні, і…

— Заспокойся, я сама погодилася, все, все. Не забудь показати блузку Ерве, щоб він також міг помилуватися.

— Ну звісно, — розпливлася в посмішці Вів. Але тут же знову насупилася. — Через цю блузку я проґавила березневий номер «Vogue»! Зовсім забула, а завтра його вже не купиш. Не можу повірити, що в моїй колекції не буде одного номера! Там, де я зазвичай беру, розхапують миттєво…

— Запитай у месьє Зака.

— Ох ні, месьє Зак вічно робить сумнівні компліменти! Доведеться брати у когось почитати. Завтра всі в редакції обговорюватимуть новий випуск, а я навіть обкладинки не бачила…

— Обкладинку подивися в інтернеті. А мені треба шукати нового видавця для статті про Мішеля, — зітхнула я. — Шкода, якщо пропаде. Розішлю завтра по всьому списку контактів, хтось та надрукує...

— Від Ноташона я такого не очікувала, — жваво відгукнулася Вів’єн. — Адже ти розраховувала на цей гонорар! Не можна залишати месьє грубіяна безкарним. Ми змусимо його прийняти твою статтю. Я можу зателефонувати видавцю Ноташона, колись у нас…

— Тихше, тихше, Вів’єн, ти забула, у мене є пропозиція про роботу.

— Що знову підводить нас до красунчика колекціонера! — подруга хитро на мене подивилась. Зовсім не хотілося обговорювати Елайю, але протистояти її напору не було сил. У голові вже трохи шумів, я ніяк не могла звикнути до французької звички пити стільки вина. Вдома я і келиха на місяць не випивала, а тут трохи що — одразу вино. Зовсім інша культура!

— Давай не будемо про нього, — попросила я, рожевіючи від збентеження.

— Чому? — заперечила Вів’єн. Її явно розбирала цікавість. — Кажеш, сам знайшов тебе?

— Це був збіг. Він просто проїжджав повз.

— Він на тебе запав!

— Та ні, Вів’єн, ні. Йому сподобалися роботи, які я відібрала для каталогу, і мої статті. Це лише пропозиція про роботу.

— Ха! — сказала Вів’єн і розлила залишки вина по келихах. — Є купа журналістів-професіоналів, яких лише помани.

— Йому потрібна своя людина, щоб допомогти розібратися в паризькому арт-спільноті, шукати і просувати своїх художників, — пояснила я.

— І для цього потрібен журналіст-початківець фрілансер? Не сміши! — Вона змінила тему: — До речі, скільки він тобі платитиме?

— Я ще не прийняла його пропозицію, питання про зарплату ми не обговорювали.

— Ну то приймай! У тебе що, є вибір?

— Вибір є завжди, — сердито сказала я, встаючи.

— Гаразд-гаразд, не ображайся. Я справді хочу, щоб у тебе все було чудово. А тут такий шанс!

— Є ще леді Бохема.

— Та дивна дама з виставки? Що вона пропонує?

— Поки не вдалося додзвонитися до неї.

— Справа, звісно, твоя, — заявила Вів’єн, проводжаючи мене до кімнати, куди я попрямувала, щоб побути наодинці зі своїми думками. — Але я б обрала Віріела. Ця леді Бохема — темна конячка, що ти про неї знаєш? А з Віріелом усе зрозуміло: багатий колекціонер, цікавиться тобою. Ти знаєш, чого від нього чекати. Вибір очевидний!

— Дякую за турботу, але я мушу подумати, — я мало не виштовхала її зі спальні. Вів’єн ще постояла за дверима, щось весело вигукуючи, але я вже не слухала. Зняла з ліжка вовняний плед, закуталася в нього і вийшла на балкон. Париж завжди допомагав мені заспокоїтися. Балкончик вузенький, стілець не поставиш, тож я просто стояла, дивлячись на море вогнів біля своїх ніг. Було близько одинадцятої ночі, місто притихло, заспокоїлося після денної метушні.

Нахиливши голову, я слухала голоси нічної столиці. Напевно, Вів’єн права: мені варто прийняти пропозицію Елайї. І не тому, що він багатий і може добре платити, хоча це має значення. Я ж тут зовсім одна, і мені треба на щось жити. Ні, просто… ну, це був Елайя. Поруч із ним світ ставав іншим. Одна його присутність змушувала мою душу розквітати. Чи цікавиться містер Віріел мною? Навряд чи, я б помітила. Та це й неважливо. Головне — що мені добре поруч із ним.