Розділ 8. Солодка отрута

Не пам’ятаю, як дісталася до нашої з Вів’єн маленької квартирки на Рю Луї Тюйє. Пам’ятаю лише, що всю дорогу в душі співали райські птахи, і чарівна скрипка золотилася перед очима. Моєму піднесеному настрою не було жодної причини — ми просто посиділи, мені просто запропонували роботу… Ні, брешу, причина була — сам Елайя. Він такий чудовий, достатньо бути поруч із ним, щоб печалі відступили і на серці розцвіли тюльпани. Ну ось, дожила, зараз заговорю віршами!

Піднявшись вузькими крутими гвинтовими сходами, я насилу потрапила ключем у замкову щілину — настільки була не при собі. Предмети розпливалися перед очима, образ Елайї закривав собою дійсність. Я так довго копирсалася в замку, що, нарешті, двері розчинилися самі. За дверима стояла Вів’єн із келихом у руці.

— Була на кухні і не одразу почула, як ти тут дзвониш... Ліндо, що сталося?

Я кинулася їй на шию і міцно обійняла.

— Я люблю тебе, Вів’єн!

Подруга з підозрою оглянула крихітний майданчик нагорі сходів і, втягнувши мене в квартиру, зачинила двері. Потім почала розглядати мене в світлі енергозберігаючої лампочки.

— Що з тобою? Ти напилася, накурилася? Ліндо, відповідай!

Посміхаючись на весь рот, намагаючись наспівувати, я стягла курточку, кинула в шафу, зняла чоботи.

— Ні-ні-ні, не вгадала! — я продефілювала на кухню, яка одночасно слугувала нам вітальнею. — Я обідала… з ким?

— Не менше, ніж із прем’єр-міністром, — хмикнула подруга.

На столі стояла вже відкрита пляшка «Божоле Нуво», на тарілці лежали сир і хліб, жменя в’яленого інжиру та гілочка винограду.

— Що святкуємо? — я танцювальною ходою наблизилася до столу, впала на стілець, відірвала виноградину і кинула в рот. Вів’єн сіла навпроти.

— Думала, пом’янемо Мішеля, — нервово сказала вона. — Не знала, що в тебе ввечері зустріч. Дзвонила-дзвонила тобі…

— Ох! — У голові одразу прояснилося. — Вів’єн, вибач! — Я дістала телефон: справді, є пропущені дзвінки. — Вибач, вибач, рідна! Стільки всього навалилося цього дня…

— Нічого страшного, — пробурчала подруга, пильно вдивляючись у мене. — Я вже злякалася, що ти збожеволіла від горя. Усе нормально?

— Так... Тобто ні, але це неважливо. Фу-ух, — я застогнала, обхопивши голову. — Що зі мною коїться?

— Теж хотіла б знати, — запевнила Вів’єн, наливаючи вино в мій келих. — Що б не сталося, ми можемо повечеряти, так? Ну розповідай, заблудла душе.

Забути про похорон Мішеля, його зраду, звільнення… Як на мене подіяв цей нью-йоркський колекціонер! Точно гіпноз, не інакше, — не можу припустити нічого іншого, що змусило б мене настільки втратити голову.

— Ото ще! — хмикнула Вів’єн, коли я переказувала їй свій день. — Гіпноз, скажеш теж!

— Вів’єн, він чудовий, правда?

— Дуже красивий і багатий, вірно, — Вів’єн налила ще вина. Я відломила шматок запашного багета і поклала зверху скибочку м’якого сиру. Їсти не хотілося зовсім, але жування відволікало від думок про нього.

Поступово чарівний пилок  Елайї вивітрився, і я змогла увімкнути мозок.

— О-ох, — застогнала я знову. — Вів’єн, не знаю, що й робити! По-перше, ця розмова з мадам Руайон. Не можу і не хочу думати про Мішеля погано, але мене просто розпирає від гніву, коли я думаю, як підло він зі мною вчинив. Спати з Наталі! Та вона йому в матері годиться!

— Не йому, а тобі, — тверезо розсудила Вів’єн. — Це по-перше. По-друге, ти мусиш визнати, що виглядає вона чудово. Справжня бізнес-вумен, яка зробила себе сама, і при цьому чудова фігура, зі смаком одягається… Ну і нарешті, Мішель був дорослий мужик, а в мужиків свої потреби, ти ж знаєш.

Я швидко ковтнула вина. Знаю, звісно.

— Все одно злюся страшенно, — заявила я, обриваючи виноградини з гілки і відправляючи ягоди в рот одну за одною. — Це було нечесно з його боку. І дуже негарно.

Вів’єн, зітхнувши, підняла келих:

— Тепер пізно осуджувати. Про мертвих або добре, або нічого.

— Прощаю тебе, Мішелю, — сказала я. — Спочивай з миром.

Ми випили і закусили.

— Гроші мадемуазель Анжеліці я віддала, можеш не хвилюватися. Тепер хочу бачити, заради чого йду на такі жертви. Де винуватиця щастя Ерве, про яке він ще не знає? Чи вже знає? — Розповідати подрузі, що через її нарко-шопо-зрив я мало не залишилася зовсім на мілині, я не стала. Раз вже є пропозиція про роботу… не варто, Вів і так жахливо соромиться щоразу.

Вів’єн засміялася:

— Ти про те, що йому мене годувати два тижні? Уже в курсі і навіть радий!

Однак вона відвела очі, ковтнула вина з келиха, хвилюючись. Потім зітхнула:

— Ну вибач, вибач мене. Я три дні ходила повз магазин і лише разочок зайшла приміряти. Але потім вони зробили знижку… і я злякалася. Піде ж блузка! І я…

— Досить виправдовуватися, показуй, — наказала я. — Купила так купила, не нести ж назад.

— Ну ні! — підскочила Вів, винувато посміхаючись. І побігла до кімнати, але тут же повернулася, несучи плічка з різнокольоровими клаптями шифону. — Вона чудова, правда?