Розділ 7.4

— Як ви це робите? — випалила я.

— Що?

— Усе це, — я невизначено повела рукою, вказуючи навколо.

— Чому ви вважаєте, що це я? — Холодне обличчя залишалось нерухомим.

— Ну як же… — я збентежилася. Мені це було очевидно. Коли поруч опинявся він, світ навколо перетворювався на казку. — Ви робите очима так і іноді пальцем так — і музикант змінює тему, а смичок кружляє по-іншому, і…

Обличчя Елайї здригнулося, в крижаних очах промайнуло здивування.

— Ти все це бачиш? І на тебе не діє?

— Діє, звісно. — не звернула я уваги на звертання. — Це дуже… красиво.

— Лише «красиво»? — хмикнув він.

Я ще раз озирнулася.

— Це схоже на сон! — вирвалося в мене. — Чудесний сон або чарівну казку.

— Саме так, — із легким самозадоволенням сказав він, але тут же посмішка зникла з прекрасного обличчя і з’явилася тривога. — Ти бачиш? — повторив він із подивом. — І, м-м-м… тебе не лякає, що я це роблю? Ти не здивована, не шокована?

— Я б не здивувалася, якби ти дістав чарівну паличку і одним помахом переніс нас в інший світ, — зізналася я. Тепер ми обоє непомітно і якось природно перейшли на «ти».

Я справді намагалася здивуватися. Але він був такий чудовий… він наче казка, яку я вигадала в дитинстві, граючись у хатині на старому дубі, і вірила, що колись він обов’язково з’явиться в моєму житті, цей принц. І тепер дивуватися? Чому? Я чекала на нього все своє життя, саме таким я його собі уявляла!

І тут же збентежилася:

— Вибач, я несу нісенітницю. Поруч із тобою будь-які дива здаються природними. Ти такий…

Я обірвала себе, щоб мимоволі не пробовтатися.

— Який?

— Неважливо.

Він посміхнувся.

— Не очікував, що ти так сприймеш, навіть трохи ніяково. Це всього лише… — він невизначено поворушив пальцями, — банальний гіпноз.

Гіпноз? Мене наче холодною водою облили. Що ще за гіпноз такий?!

Я разом випала з казкового виміру, хвилюючого переживання великого дива. Звісно, таке можливо — є люди, здатні на навіювання. Значить, сніжний принц — один із них? Якщо так, це все пояснює.

Крім одного — навіщо йому старатися заради мене. Якщо він лише хоче запропонувати мені роботу…

Віріел довго дивився на мене дослідницьким поглядом — прекрасний, як ангел, що спустився з небес. Я збентежено колупалася виделочкою в десерті. Просто гіпноз, нічого незвичайного. А я напридумувала невідомо чого! Принц на білому коні, тобто автомобілі, приїхав і врятував мене від голодної смерті… Палаючи від сорому, я картала себе за те, що перечитала в дитинстві казок, тепер ввижається всяке. Хоча, напевно, будь-яка на моєму місці розмріялася б. Він чоловік із іншого світу — нереально красивий, розумний, інтелігентний, м’який, казково багатий… і сидить навпроти мене в ресторані.

Я крадькома подивилася на витончене обличчя Елайї. Він напевно думає, що я сентиментальна дурепа. Поводжуся як дівчинка, витріщилася на нього, наче школярка на кумира-актора…

— Ти не така, як усі, — після паузи задумливо промовив Віріел. — Ти перша з людей, хто здатен чинити опір моєму… гіпнозу.

— Чинити опір? — пробурмотіла я, здивована зміною теми. — Не сказала б. Просто бачу, що ти це робиш.

— Усе відбувається автоматично, — зізнався він.

— Що ж ти за людина, якщо все це, — я обвела рукою ресторан, — відбувається автоматично? Натовп людей заздалегідь покидає ресторан; господар впускає клошара грати на скрипці важливому клієнту; старий, що пиляв бетховенського «Бабака», згадує Вівальді…

«Він же сказав: це гіпноз», — нагадав  голос розуму, що нарешті прокинувся.

Елайя, здається, сам забув про гіпноз.

— Ну, люди… я хотів поговорити без джерел… е, без свідків.

— Гаразд. — Мені нарешті вдалося взяти себе в руки. Пора закінчувати з дурними надіями і дитячими мріями, та й узагалі — на банківській картці скоро буде порожньо, треба щось робити. — Робота так робота. Що ви готові мені запропонувати, містере Віріел?