Розділ 7.1 Зустріч на Єлисейських Полях

Я стояла посеред вулиці, кусаючи губи, стримуючи бажання грюкнути телефон об тротуар. Ну чому все навалилося відразу! Спочатку похорон. Потім розмова з мадам Руайон, під час якої з’ясувалася ця огидна подробиця. Гаразд, про це я подумаю пізніше, зараз немає жодних сил. І грубіян Ноташон! Французи часом такі безцеремонні. І ще — повна фінансова… кхм, яма.

Розмірковуючи про те, де б узяти грошей, щоб дотягнути до авансу Вів’єн, я попрямувала по Рю де Ріволі в бік саду Тюїльрі. Гуляти Парижем було моєю пристрастю, і коли з’являлася можливість, замість поїздки на метро я воліла пройтися пішки знайомими місцями. До того ж на ходу краще думалося.

На жаль, сьогодні прогулянка не допомогла. Як не крути, грошей взяти просто ніде. За всі нещодавно опубліковані статті гонорари отримані, нову ніде не беруть. Спробую розіслати замітку про Мішеля в інші видання, може, десь зацікавляться. Ще обдзвоню знайомих редакторів і проситиму тему для репортажу. А редактори ой як не люблять віддавати такі речі на сторону, фрілансерам! Бережуть для штатних. Скоро Великодня художня ярмарка, що ще з великих подій? Доведеться просити аванс, жахливо неприємно!

Взяти в борг? Зателефонувати П’єру — старий друг часто виручав мене в перший рік у Парижі, і зараз із радістю… але ні, краще не треба. Він був ніжно в мене закоханий і не бажав нічого слухати про те, що ми не пара. Навіть поява Жан-Жака його не охолодила, довелося просто зникнути, змінивши телефон і квартиру. Відновлювати знайомство з прохання позичити до авансу — не найкращий варіант. Та й узагалі, я була згодна з татом, який казав, що брати в борг — згубна звичка, особливо коли не твердо стоїш на ногах: легко скотитися в життя від позики до позики. Я зітхнула. Ти правий, тату, але якщо в тебе всього двісті євро на два тижні… Як невчасно Вів’єн купила чергову дизайнерську шмотку! У неї є свій своєрідний графік покупок — з авансу і зарплати, — але зрідка в неї починається ломка посеред терміну, вона зривається і витрачає останнє на позапланову річ. І лише після цього заспокоюється. Тоді я плачу за квартиру всю суму, а нашу шопонаркоманку утримує черговий бойфренд. Але жодного разу ще зрив не виявлявся настільки невдалим! Здається, я починаю заздалегідь ненавидіти цю блузку…

Людей стало помітно більше: робочий день закінчувався, усі поспішали додому або кудись перекусити. Раптове бурчання в животі при цій думці нагадало, що мені також пора повечеряти. Я озирнулася: ага, он попереду решітка саду. Біля метро Тюїльрі є одна чайна, їхні порції гарячого шоколаду з шапкою збитих вершків цілком вистачає, щоб насититися.

Але в чайній усе було зайнято. Поміркувавши, я вирішила пройти трохи далі, до Єлисейських Полів, і там звернути: на прилеглих вуличках є недорогі заклади.

Однак зайнято виявилося скрізь: парижани любили ввечері посидіти в ресторані. Може, просто взяти сендвіч чи круасан і перекусити прямо на вулиці? Цей варіант я відклала на крайній випадок, мама привчила мене, що треба обов’язково обідати гарячим і за столом. Та й ноги вже втомилися. Засмучена, я повернулася на Єлисейські Поля. Тут переважно або ресторани з шеф-кухарями, увінчаними зірками Мішлена, або просто дорогі заклади для туристів. Влаштуюся десь зовні. Парижани обожнюють відкриті тераси, біля кожного кафе чи ресторану обов’язково стоять столики, і навіть взимку вони зайняті. Власники встановлюють газові пальники між столиками, тож там навіть затишно.

Але місць не було ніде. Я крокувала від закладу до закладу, відчуваючи, як наливаються важкістю втомлені ноги. Що ж це таке? Чи вдасться мені відпочити і поїсти сьогодні? Он попереду червоні маркізи над терасою, і там точно є вільні місця. Я мало не бігом попрямувала туди, лавіруючи в натовпі, але коли підійшла до кафе, виявила, що сісти ніде. Зайшла всередину — і тут ніде приткнутися. Але ж я бачила, що місця були! Люди наче спеціально збігалися, щоб зайняти всі стільці перед самим моїм носом…

Засмучена, я повернулася на вулицю і озирнулася в пошуках візка з смаженими каштанами — це краще, ніж якийсь хот-дог. Здається, там далі, біля зупинки, є один, біля нього стоять люди. Попрямувавши до візка, я на ходу зняла рюкзачок, щоб заздалегідь дістати гроші і не змушувати чекати інших покупців. І завмерла, як вкопана, не дійшовши до зупинки кілька кроків. Гаманця не було. На мить мене охопила паніка. Невже вкрали? Там же картка, мої останні гроші!

Але тут же зрозуміла, що злодії взяли б і телефон, і диктофон, а це все при мені. Напевно, просто забула вдома. Учора висипала все з рюкзачка на стіл, як зазвичай, а коли вдень згрібала назад, поспішаючи на зустріч із Наталі, гаманець пропустила.

Я подумки застогнала. Ну от! Доведеться тягтися додому пішки через увесь центр, та ще й на голодний шлунок. Наче у відповідь на цю думку, шлунок жалібно забурчав. А я так сподівалася посидіти, відпочити… Я вже пройшла не один кілометр, добираючись до Єлисейських Полів, і тепер доведеться подолати втричі більше. Як же мені сьогодні не щастить!

Із потоку машин, що повільно плив повз мене відокремився розкішний білий лімузин і зупинився біля тротуару. Шофер відчинив двері, з машини вийшов високий білявий красень у білому костюмі під недбало розстебнутим кремовим пальто. Погляд його крижано-блакитних очей оббіг столики під навісом і зупинився на мені...