Розділ 6.4

Згадавши про гонорар і насилу стримавши нецензурні слова, я постаралася сказати спокійно:

— Послухайте, месьє Ноташон, не можна переробляти статтю, там усе правда, від першого до останнього слова. Люди повинні знати про Мішеля Жаро, це художник рідкісного таланту, такі народжуються раз на сто років. Історія не пробачить вам, якщо ви не надрукуєте її. — Я зробила паузу, лихоманково підшукуючи слова, які могли б переконати редактора. На чому зіграти? На самолюбстві, жадібності, о Боже, як погано я знаю свого редактора! Що він любить, чого боїться? Я безпорадно обвела поглядом Рю де Ріволі, що йшла вздовж Сени, наче сподіваючись знайти там відповідь. Ближче до вечора, як завжди, проїжджа частина забита машинами; ось машини голосно сигналять білому лімузину з тонованими вікнами, який перегородив перехрестя; ось мотоцикліст із шаленими очима вискакує на тротуар, щоб об’їхати затор, і зникає за поворотом. Рятівна думка не з’явилася, і я незграбно закінчила: — Я сама не співпрацюватиму з вами, якщо не надрукуєте цю статтю.

— Чудово, усього доброго, видаляю ваш номер із телефону, маленька самовпевнена мадемуазель! — остаточно вийшов із себе месьє Ноташон і відключився.

Я опустила руку із затиснутим у ній мобільним. Ось так! Перекрила собі можливість друкуватися в одному з найбільших видань про мистецтво. І гонорару мені тепер не бачити. Може, поки Ноташон не видалив мій номер, передзвонити, вибачитися, сказати, що я була засліплена горем, спробувати домовитися, пообіцяти репортаж, який він хоче, щоб натомість він усе-таки надрукував статтю про Мішеля, ну хоча б у скороченому вигляді, не знаю, у відділі для некрологів? Якщо у них такий є… Ні, редактор паризького «Artnet magazine» — злопам’ятний тип, тепер уже можна й не намагатися туди пробитися… До того ж компроміс буде зрадою щодо пам’яті Мішеля. Чорт, а Мішель мені зраджував, у нього був роман із мадам Руайон, чому я маю берегти його пам’ять? Я відчула, як голова загуділа від суперечливих думок і емоцій.

Телефон знову задзвонив. Ну ось, а це вже квартирна господиня, мадам Анжеліна Бріан.

— Так, мадемуазель? — відповіла я.

Анжеліні за сорок, але вона, як справжня парижанка, має двох коханців і виглядає ледь на тридцять. Квартира в Латинському кварталі, яку вона нам здавала, дісталася їй від першого чоловіка.

— Миленька, це Анжеліна, — защебетала мадам Бріан. — Ти не зайнята? Вибач, заради всього святого, якщо відриваю від справ, але в мене тут маленька засада, я на вихідні їду з Теофілєм до Ніцци і не зможу забрати у вас із Вів’єн гроші, чи не могли б ви, хтось із вас, зазирнути до мене ввечері і віддати за цей місяць? Буду безмежно, просто розкішно вдячна! Привезу вам мушель із моря і пляшку чогось смачненького!

Я вже не пам’ятала, хто з двох Теофіль, хоча Анжеліка завжди при зустрічах щедро ділилася подробицями життя своїх коханців і показувала фото. Зате добре пам’ятала, що на картці в мене залишилося трохи більше тисячі євро. П’ятсот треба віддати за квартиру, і майже стільки ж у мене буде на життя. Звісно, якщо затягнути пояс… і забути про нові туфлі… і ще багато про що забути… То можна дотягнути до наступного гонорару, який невідомо коли з’явиться. Адже статтю з моєю теорією ніде не прийняли!

— Так, мадам Анжеліко, — відгукнулася я, — думаю, буду у вас близько сьомої, нормально? Треба заїхати додому і взяти гроші у Вів’єн, напевно, вона вже повернулася з роботи.

— Ось і чудово, миленька, ось і чудово! — прощебетала мадам Бріан. — То я чекаю тебе після сьомої.

Але не встигла я відключитися, як зателефонувала Вів’єн і схвильовано заговорила, буквально закричала в слухавку:

— Ліндо, рятуй, рідна! Нова колекція — неймовірної краси блузка — чудово пасує до джинсів від Армані! Я все життя про таку мріяла! Угрохала на неї останні п’ятсот євро. Ну, чотириста сімдесят п’ять, гаразд, але все одно, майже п’ятсот. Жахливо соромно, але стриматися було ніяк не можна, просто ніяк. Мадам Анжеліка ще не дзвонила?

— Дзвонила, просила занести не на вихідних, а сьогодні, — якось увірвалася в цей потік захоплення блузкою я.

— Ой! Хочу тебе попросити, обіцяю, це востаннє, віддай за мене, гаразд? Ти мене просто врятуєш! Через два тижні аванс, я тобі віддам. Годувати мене буде Ерве, ну, пам’ятаєш, ти його бачила минулого вікенду…

— Зачекай, не таратор, — я вдавила пальці у скроню, намагаючись стримати головний біль, що насувався. — Звісно, я заплачу, але…

— Дякую, шері! — радісно заверещала Вів’єн. — Я віддам, ти ж знаєш! Ти мене врятувала, я так тобі вдячна, навіть не можу сказати як. Увечері побачиш блузку, це щось неймовірне! Цьом-цьом!

Отже, Ерве доведеться годувати Вів’єн… а хто годуватиме мене?