Розділ 6.3

— Але ви старша за нього!

— Що ти розумієш у коханні? — хмикнула Наталі, поступово заспокоюючись. — Ну, навіщо прийшла?

— Як ви могли! Ви… він… — я не знаходила слів. Мішель — і мадам Руайон? У голові не вкладалося. Це просто… огидно!

— Мішель був дорослим чоловіком і міг вирішувати, з ким йому спати, — холодно зауважила Наталі. Вона дістала з сумочки, що лежала на столі, дзеркальце: — Жахливо виглядаю, а в мене скоро зустріч. Треба вмитися. Швидше став запитання і забирайся з кабінету!

Я підскочила, схопила свій рюкзачок.

— До вас у мене більше немає жодних запитань! — випалила я і вибігла з її офісу. Бігом перетнула виставкові зали, так що на мене озиралися відвідувачі та непомітна охорона, і вирвалася на вулицю.

Свіже грудневе повітря охолодило обличчя, трохи заспокоїло. Я швидко крокувала сквером у бік Сени, уже шкодуючи про свій порив. Я так нічого і не дізналася. Точніше, дізналася, але краще б це залишилося невідомим! Мішель і ця…

Образ Мішеля в моєму серці якось потьмянів. Мій друг крутив роман зі своєю брокеркою за моєю спиною! Новий факт ніяк не бажав вкладатися в голові, я йшла і палала обуренням — на нього, на неї, на себе. Так обманюватися! Мамо, якби ти знала… ти б йому руки не подала. А я з ним…

У розладнаних почуттях я все прискорювала крок, розштовхуючи людей на вузьких вуличках, що вели від площі Вогезів до Сени, — і сама не розуміла, куди так поспішаю. Мені треба було якось переварити те, що сказала Наталі.

У рюкзачку наполегливо дзвонив телефон, схвильована, я не одразу почула. До того ж навколо вже шумів і гудів заповнений машинами Рю де Ріволі, куди я встигла дійти, сама того не помітивши.

— Так! — крикнула я в слухавку, коли, нарешті, тремтячими пальцями дістала свою стару «Моторолу».

— Полегше, мадемуазель, — пробурчав мені у вухо месьє Ноташон. Він принципово не згадував моє американське прізвище, вважаючи його невимовним для француза. — Щодо вашої статті.

Я одразу зупинилася, на мене хтось налетів, штовхнув у спину. Я не звернула уваги.

— Так, що з нею не так?

— Усе не так! — сердито сказав месьє Ноташон. — Ви взагалі чим думали, коли її писали? Я просив у вас репортаж про відкриття нової художньої галереї. Ось справжня подія! А ви мені що надіслали? Якесь бла-бла-бла про мертвого художника.

— Зачекайте, — мене знову штовхнули, і я відійшла до краю тротуару, щоб не заважати руху. — Це стаття про талановитого художника. У нас же журнал про мистецтво? Люди повинні знати…

— Саме так, мадемуазель! — гаркнув головний редактор. Я як наяву уявила його кругле обличчя і те, як він у запалі бризкає слиною — так він робив завжди, коли виходив із себе. А це траплялося з ним нерідко, у паризькому арт-середовищі мого боса багато хто вважав закінченим хамом і грубіяном. — Ви пам’ятаєте, хто наші головні читачі? Колекціонери! Мистецтвознавці! Галеристи! Для них картина — це товар. Їм не потрібно знати, чи був художник талановитий, і наскільки. Вони хочуть знати, чи продасться його картина через десять років, і за скільки!

— Але до чого тут галерея? Якщо художник талановитий, його картини продаватимуться і через сто, і через п’ятсот років! — я розсердилася.

— Через сто років наші читачі помруть, і їм буде начхати на талант вашого Жаро! А галерея — це бренд, який можна вигідно продати вже через п’ять років. Вам зрозуміло, маленька мадемуазель? Сьогодні ж перепишіть статтю і не забудьте згадати всіх галеристів і колекціонерів, які відвідали відкриття.

— Але це все не має жодного стосунку до мистецтва! — У статтю я вклала душу і здаватися не збиралася. До того ж йшлося про Мішеля.

— Я сказав, мадемуазель. Увечері стаття має бути в мене, інакше моє видання припинить із вами будь-які стосунки.