Розділ 6.2

Галерея працювала. Вісті про подію з’явилися в газетах наступного дня, і люди поспішали на виставку: трагічна смерть завжди привертає увагу. Мені цей ажіотаж був вкрай неприємний. Я підійшла до охоронця біля входу, той зв’язався з кимось через гарнітуру, що висіла в нього за вухом, і махнув углиб галереї: «Проходьте, чекають».

Де знаходився офіс мадам Руайон, я знала і попрямувала одразу туди.

Кабінет розташовувався в кутовому приміщенні, і дві стіни були повністю зі скла. Це була галерея в мініатюрі: статуї, картини на стінах. І кілька великих рослин у кадках. Господиня кабінету сиділа за столом, спиною до вікна, її обличчя залишалося в тіні. У руках вона стискала щось біле.

— Що ви хотіли? — непривітно запитала Наталі.

Гарненький початок розмови! Я постаралася взяти себе в руки. Хай вона не дуже бажає бесідувати, але я мушу впоратися, заради Мішеля.

Долаючи сором’язливість, підійшла до столу. Наталі повернулася разом із кріслом, що оберталося, відвертаючись від мене. Голос у неї був хрипкий, наче застуджений.

— Мадам Руайон, кілька запитань щодо смерті Мішеля… — дерев’яним голосом видавила я, намагаючись говорити якомога діловитіше, щоб приховати збентеження.

Наталі метнула на мене злий погляд, і я ахнула про себе. Очі в Наталі були червоні, підводка трохи розпливлася, на щоках залишилися синюваті доріжки — навіть дорога косметика не витримала. Від здивування я не стрималася:

— Ви плачете?

— Це ти маєш плакати! — вигукнула мадам Руайон. Білий клубочок у її руці виявився паперовою серветкою. Вона висякалася і кинула зім’яту серветку в кошик під столом, узяла з упаковки нову, витерла очі. На Наталі був чорний костюм із спідницею, чорна хустка, доглянуті нігті покриті стриманим кораловим лаком. Господиня галереї сьогодні не вдягла жодних прикрас, хоча зазвичай носила помітну, яскраву біжутерію, я ніколи не бачила її хоча б без великої брошки в стилі етно.

— Але чому? — зовсім розгубившись, я забула підготовлені запитання. Наталі, ця крута бізнесвумен, холодна, горда, самовпевнена — і раптом розклеїлася?

— Чому?! — зло засміялася вона крізь сльози. — Я ще маю тобі пояснювати? Він був твоїм хлопцем!

— Ні, я хотіла запитати, чому плачете ви?

— Навіщо прийшла? — не відповівши, вона знову промокнула очі, склала руки, затиснувши хустинку в долонях.

У голові все перемішалося, тепер мені потрібен був час, щоб зібратися з думками. Я оглянула кабінет.

— Можна сісти?

Наталі махнула на диван біля стіни і знову відвернулася до вікна, але я взяла стілець і принесла його до столу. Помовчала трохи, намагаючись згадати заготовлені запитання. Покопавшись у рюкзачку, що лежав на колінах, дістала записник, але зрозуміла, що так і не стала фіксувати запитання: уявити не могла, що вони вилетять з голови! Вона щойно з цвинтаря, як і я, — невже це через Мішеля? Я зважилася висловити свою здогадку:

— Це через… похорон?

— Не слід пхати свого носа, куди не просять! — грубо відповіла власниця галереї і якось по-дитячому, тильним боком долоні, витерла сльозу зі щоки. Цей жест видав її щире, справжнє горе.

— Це через нього, — упевнено сказала я, сама не знаючи, навіщо, справді, лізу в її почуття. Зрештою, вони давно були знайомі, спілкувалися як друзі, чому б їй не плакати?

Наталі різко повернулася, підскочила, нахилилася вперед, спершись руками на стіл, і закричала на мене:

— Що ти з ним зробила?! Приворожила його? Дурна! Ти не цінувала його! Він був готовий заради тебе на все, а ти!..

Її голос обірвався. Мадам Руайон затисла рот обома долонями і приглушено розридалася. Я сиділа, скам’янівши від подиву і навіть якогось страху. Що це означає?

Насправді я здогадалася, але не могла повірити. Таке горе могло означати лише одне: у них були стосунки. У Наталі і Мішеля. У цієї холодної, зарозумілої, ділової стерви Руайон — і мого Мішеля…

— Ви були… — я не наважилася вимовити це вголос. Мені здавалося, це припущення ображає пам’ять мого художника.

— Так, я спала з ним! — гірко сказала мадам Руайон, витираючи серветкою очі і остаточно розмазуючи макіяж. — І що? Його серце належало тобі. Ти була його музою. Ви знайомі всього пів року, а він уже бігав за тобою, як собачка, і був готовий на все, просто на все. Якби не ти, у нас могло б щось вийти. Я його вже майже приручила! Але тут з’явилася ти…