Розділ 6.1 П'ятсот євро

Рішення надихнуло мене, додало життєвих сил. А сили були ой як потрібні: довелося займатися організацією похорону. У Мішеля практично не залишилося родичів, він осиротів ще в дитинстві, але друзів було багато, клопотів вистачало.

Долаючи депресію, що накочувалася, я змушувала себе бути в русі та серед людей, це рятувало від думок і спогадів. А наступного дня після похорону, геть виснажена, у своїй маленькій кімнатці з видом на паризькі дахи та шпилі Нотр-Дама, я витягла зі столу зошит у твердій обкладинці з потертими кутиками. Сівши на ліжко, відкрила там, де лежав пом’ятий блакитний конверт.

Зошит перетнув зі мною океан і добряче поїздив Європою, перш ніж оселитися в нижній шухляді під стосом паперу. Я навіть Вів’єн не казала, що веду щоденник, це надто особиста, навіть інтимна справа. Найбільше я соромилася манери, в якій писала туди. Розмова з мамою — це якось по-дитячому. Але мені життєво необхідна була ця одностороння бесіда. Мама пішла, коли мені щойно виповнилося тринадцять, і порожнеча в душі відтоді ніяк і нічим не заповнювалася. Тільки щоденник — звернення до мами — трохи допомагали вгамувати тугу за безумовною любов’ю, яку можуть дати лише батьки.

Я занесла руку над чистим аркушем і написала: «Помер Мішель». Горло перехопило, я відчула, що зараз розридаюся. Тоді я почала швидко-швидко писати, щоб зупинити сльози, що підступали: «Якби ти знала, мамо, як мені зараз погано, ти б мене втішила. Заварила б запашних трав, із тих, що ти вирощувала під вікном свого кабінету, принесла б свій улюблений плед і сама закутала б мене в нього. Сиділа б, обійнявши, і слухала мої нескладні розповіді… Ти завжди казала, що тепло лікує, і я досі вірю в це. Хоча все частіше думаю, що мій уділ — це холод, вічна мерзлота. Я живу наче в крижаній пустелі — зовсім одна. Чому ви весь час кидаєте мене? Це так жорстоко! Чому найсильніші рани завдають найближчі люди? Хіба не повинні кохані берегти і захищати тих, кого вони люблять? Я така самотня, мамо!»

Я захлопнула зошит і сховала назад у стіл. Тепер головне моє завдання — розгадати таємницю загибелі Мішеля.

Однак розпочати розслідування не так просто. Я не поліцейський. Які в мене можливості? Що я знаю? Є лише дивне видіння, якому ніхто не вірив — із цілком зрозумілих причин.

Спокійно, Ліндо, спокійно, сказала я собі. Ти ж журналістка. Журналісти також можуть вести розслідування — звичайними журналістськими методами, а саме розпитуючи людей і шукаючи документи. Це мені під силу. Великі, галасливі зборища виводять мене з душевної рівноваги, але поговорити віч-на-віч я люблю. До того ж я добре вмію слухати, а люди, коли їх уважно слухають, стають доволі відвертими.

З чого почати? Розпитаю менеджера Мішеля — мадам Наталі Руайон. У них була давня тепла дружба, і Наталі могла знати щось, на що я не звернула уваги або про що забула.

До того ж на мені досі висіла стаття про відкриття «Lege Artis» — головний редактор «Artnet magazine», месьє Ноташон, ще зранку надіслав не дуже ввічливий мейл з запитанням про репортаж. Я можу зателефонувати мадам Руайон під приводом… гм, скажімо, хочу взяти коментар щодо виставки. Вона ж власниця галереї, де все сталося!

Я намагалася додзвонитися майже годину, перш ніж Наталі взяла слухавку. Голос у господині «Lege Artis» був хрипкий, наче застуджений. Вибачившись за турботу, я попросила мадам Руайон про зустріч. Наталі не зраділа, як і слід було очікувати, але після недовгих вагань погодилася прийняти мене у себе в офісі, в галереї, завтра вдень.

Так, початок покладено, тепер — стаття для «Artnet magazine». Я відкрила ноутбук, увімкнула диктофон — і тут же вимкнула, закусивши губу. Все ще таке свіже в пам’яті!

Довго я сиділа, підібгавши ноги. Сірий день повільно згасав, ось уже запалюються ліхтарі, а в мене жодного слова. Потім я все-таки взяла себе в руки. Адже стаття — ще один привід віддати данину пам’яті моєму талановитому другу. Звісно, треба писати про відкриття галереї, саме вона головна подія, — але ж виставка Мішеля приурочена до відкриття, тож можна зробити акцент на ній.

Тепер, коли тема чітко визначилася, слова почали лягати рівно і гладко. На початку я згадала про нову зірку на небосхилі арт-життя Парижа — галерею «Lege Artis» — і одразу перейшла до виставки. Я писала, яким яскравим даром володів Мішель Жаро, які надії подавав; що він уже здійснив у мистецтві і що ще, безсумнівно, здійснив би, якби життя його не обірвалося так безглуздо і трагічно. Додала деякі деталі біографії і підібрала пару картин, які можна було вставити як ілюстрацію. Коли остаточно стемніло, а Вів’єн повернулася з показу, стаття була готова, і я пишалася нею. Я справді сказала все, що хотіла і могла сказати про Мішеля! Вийшло просто і проникливо. Вів’єн прочитала і схвалила, тож я з чистою совістю відправила текст із фотографіями картин редактору, месьє Ноташону.

Зранку я готувалася до розмови з Наталі Руайон. Наші з нею стосунки були суто діловими. Нас познайомив Мішель, теплих почуттів ми одна до одної не відчували. Мадам Руайон називала мене «дитинко», і це дратувало. Звісно, їй уже сорок або більше, вона годиться мені в матері — але це ще не привід для фамільярності. Мішель також називав мене так — тільки це ж зовсім, зовсім інше.

Чого я чекала від розмови з мадам Руайон? Вона давно працювала брокером Мішеля, виділила його серед інших ще на виставці студентських робіт в Академії. А ще вона частіше за мене бачилася з ним за останні пару місяців і могла помітити в ньому щось, на що я не звернула уваги. Підтвердити мої підозри щодо схожості симптомів у Мішеля і Жан-Жака: мігреней, безсоння, дратівливості… Адже зрештою, спало мені на думку, можливо, усе це в Мішеля означало щось інше, наприклад, він розлюбив мене і страждав через наші стосунки, ухилявся від спілкування через такі відмовки? Смішна думка, звісно, але раптом! Не можна нехтувати дрібницями, щоб не пропустити важливого.